7.4

***

Вітер збивав з ніг, завірюха обсипала снігом, мороз намагався вщипнути за обличчя та руки, але Юлка й не помічала його старань – навпаки, чим активніше лютувала віхола, тим тепліше було під, як виявилося, надійним захистом дешевої куртки.

Через негоду утворилися затори, дорожній рух зупинився майже вмить, немов підкоряючись велінню злого чарівника, світлофори нарешті мали поважну причину не працювати – і не працювали, принаймні ті, які заліпило снігом до невпізнання.

З хвилини на хвилину очікувалися проблеми з електроенергією. Деякі магазинчики спішно зачинялися, інші – раділи напливу людей, що зайшли погрітися й могли стати покупцями.

– Щось мені якось не так, – пробурмотів Стас, подолавши метрів сто вулиці. – Щось я наче сонний… Це так аномалія діє? Не може бути.

– Це терморегуляція не діє! – зверхньо прошипів Антон, прискорюючи крок. – Ото поприїжджали! А вас попереджали, вам казали, що на Землі температура нестабільна! І що, хоч когось це зупинило? Ні, претеся сюди, вам тут як медом намазано, а потім вмерзаєте в повітря як риба в лід!

– Ти замерзаєш?! – Юлка злякано схопила Стаса за руку і здригнулася: його пальці були наче з металу, обпікали її долоню палючим холодом. – Тобі треба зігрітися! Це ж не нормально!

– А життя загалом ненормальне й несправедливе. – Антон сунувся вперед, опустивши голову, щоб вітер не бив у очі. – Він потерпить, не маленький, знав, на що підписувався. За двадцять хвилин дійдемо, не розсиплеться.

– Він уже навіть говорити не може! – обурилася Юлка. – Ми йдемо в кафе! Он у те! – вказала на перші-ліпші двері. – Або в те! – Ще одна вивіска запрошувала в напівпідвальне приміщення. – Куди-небудь!

– Ви тільки що їли, – заперечив качкодзьоб. – І ми всі зійшлися на тому, що треба встигнути закінчити наші поточні завдання, перш ніж почнуться серйозні справи. В найгіршому випадку розморозимо його, та й усе. Як жаби весною відтають, так і він відтане.

Юлка вирішила не витрачати сили на безглузду суперечку. Антон не командний гравець, звертатися до його совісті теж марно, а в Стаса за минулі кілька хвилин перестали згинатися коліна, він рухався як робот і міг втратити рівновагу будь-якої миті. Двадцять хвилин? За цей час поряд хитатиметься бурулька!

Щоб уникнути ще більшої затримки на морозі, Юлка смикнула зеленого колегу за рукав і сповільнила крок, пропускаючи качкодзьоба вперед. Той усе ще бурмотів нерозбірливі скарги на іносвітян та інопланетян, тому не одразу зрозумів, що обігнав своїх супутників, ба більше – що його не наздоганяє ніхто, крім групи розпашілих студентів, які, судячи з їхньої реготливої розмови, прогулювали фізкультуру.

– Сюди. – Юлка потягла Стаса до дерев’яних дверей із мозаїкою замість скла у верхній частині. – Тут відчинено, а натовпу нема. Це… – Вона придивилася до вікон. – Книгарня? Дивно. Не пригадую, щоб я бачила якусь книгарню на карті цього району. А я, знаєш, шукала старанно, бо справжня книгарня, до якої не треба їхати через усе місто, – це золото. Ти ж не вважаєш книгарнями оті кіоски, де кілька пошарпаних книг з року в рік лежать під журналами, їх ніхто вже й безплатно не захотів би, а асортимент не оновлюється, тому що «наші люди безкультурні, книжок не купують»? – перекривила продавця, що запам’ятався найбільше. – Ходи за мною!

Важка стулка піддалася не одразу. Юлка добряче захекалася, тягнучи її до себе і водночас запихаючи немов одерев’янілого Стаса всередину.

– Напевне, вони недавно відкрились. Ой! – Двері несподівано смикнулися і відчинилися на всю ширину. – О! Антоне, дякую за допомогу!

Качкодзьоб нічого не відповів, лише гордовито пхикнув і штурхнув рептилоїда у спину, змушуючи переступити низький поріжок, а потім штурхонув іще раз, з явною насолодою, спрямовуючи до крісел у кутку.

– Як тут тепло! – Юлка увійшла слідом за ними обома і здригнулася, натрапивши поглядом на плакат «Нам уже 30! Запрошуємо на святкування ювілею! До 15 квітня кожна третя книга – у подарунок!». – Не розумію… Така велика книгарня! – Вона обвела очима просторе приміщенні, заставлене стендами і полицями, помітила вказівник на сходи, що вели вниз, і другий – на сходи вгору, спробувала хоч приблизно оцінити загальну площу, але швидко здалася, бо за всіма параметрами це місце перевершувало найсміливіші очікування. – Це якась магічна крамниця? – пошепки звернулася до Антона, що неспішно розстібав ґудзики свого аж ніяк не зимового пальта. – Належить комусь із Пустозем’я, маскується від звичайних людей і, можливо, пов’язана з аномалією?

– Оце? – зневажливо відмахнувся антропоморф. – Ні, звісно. Скільки себе пам’ятаю, тут була книгарня, колись, щоправда, менша… Але власники ті самі, тільки розширилися трохи. Та ж їхня реклама постійно висить у центрі, вже давно вицвіла!

Юлка вирішила не загострювати на цьому увагу. Всяке буває. Іноді на власному столі не можеш знайти олівця, хоча той був під рукою хвилину тому. Може, й ця книгарня загубилася серед десятків яскравих кафе й крамничок. Тут навіть вивіску примітну не почепили, лише табличку з назвою і часом роботи, яку поспіхом не завжди й помітиш.

«І вікна? І книги за вікнами? І навіть підсвічування там, де падає тінь? Просто визнай, що ти неуважна», – докірливо забурмотів внутрішній голос.

Юлка відмахнулася від його ниття, обійшла качкодзьоба і підвела Стаса до одного з м’яких крісел біля столиків у кутку для відпочинку.