7.2

– Що скажеш? – звернувся до Юлки Стас, коли вона уважно оглядала кімнату, де сусідили такі різні епохи. – Ти ж у нас рекордсменка з дитячих справ. – Він усміхнувся і вказав на труби опалення, до яких були притулені пластикові іграшки. – Як думаєш, це може гудіти, чи покличемо Антона і пошукаємо злих духів?

Вона здригнулася. Незважаючи на всю свою мімімішність, антропоморф дратував і демонстрував найгірші сторони члена тіньової організації, тому Юлка не вважала, що він добрий фахівець, і не хотіла просити його про допомогу. Тим паче, дещо в цій кімнаті бахнуло її як кувалдою, витягло із засіків пам’яті давно і надійно заховані спогади.

– Може, – пролунало як зітхання. – Ще й як може, але ніхто в це не вірить, бо звук чує лише Іванко. Я не про труби.

Стас простежив за її поглядом.

– Зарядний пристрій? – вимовив скептично. – Так, вони часом тихо попискують, але ліжечко хлопчика в протилежному кутку. Не думаю, що звідти чути писк.

– Та не це! – Юлка зробила крок у кімнату і мимохіть скривилася, побачивши своє розчервоніле відображення у високому дзеркалі старої шафи. – Ти глянь, який у них телевізор! З кінескопом чи як це називається? І приставка! І пульт я бачу лише від приставки! Впевнена, старі користуються тільки ним. Тільки ним!

– Нічого не розумію, – розвів руками Стас. – Не кричи, булдь ласка. Ну, користуються, і що? Пульт не пищить, приставка нова… Ти про конденсатори?

– Я про це! – Юлка витягла з розетки зарядний пристрій, що бовтався там без діла, і встромила вилку від телевізора. Екран коротко спалахнув і згас, водночас пролунав тихий неприємний звук, але, оскільки приставка не була ввімкнена, індикатори відсутності підключення швидко зникли і зовні телевізор здавався вимкненим. – Чуєш? – Вона схилилася над корпусом. Щоправда, писк ізсередини був тонший за комариний. – Упевнена, ввечері вони просто вимикають пультом приставку, екран гасне, і для людей похилого віку це як сигнал, що все вимкнено. Мої так тюнер відключали і не вірили, що сам телевізор увімкнений, що він працює всю ніч, що це зводить з розуму! Екран же не світиться! Нічого ж не чутно! Пульт від телевізора взагалі викинули, нащо він? Вони психували, коли я вимикала його кнопкою або висмикувала шнур із розетки. Це ж вранці не вдасться увімкнути тюнер, лежачи в ліжку! Що за прикрість!

– Я нічого не чую, – обережно почав Стас. – Заспокойся, гаразд? Ти впевнена, що…

– Годі! Що ви тут влаштували? – обурено заволав Антон із коридорчика, обриваючи недовірливу фразу рептилоїда. – Що це таке?! Знайшли чим мене зачепити, так?! Здогадались?! Я вам цього не пробачу!

– Це високі частоти, – пояснила Юлка і натиснула кнопку на телевізорі, щоб припинити крики антропоморфа. – З віком людина перестає їх чути, ну чи чує не так чітко, а от для дітей та багатьох тварин це стрес, тим паче в обмеженому просторі квартири. Я серйозно. Я досить молода, щоб пам’ятати, як це – роками доводити, що ти не псих, показувати підручник фізики, а у відповідь: ти все вигадуєш, не буває такого, та ти взагалі спиш у іншій кімнаті і шукаєш уваги. Воно пищить так бридко, особливо в нічній тиші, коли його ніщо не заглушає, що хочеться вити, але ліжко пересунути нікуди, а тонка стіна не рятує… Вибач, захопилася. Моя думка: не буде тут цього релікту – не буде проблеми.

Господарі не зраділи ідеї позбутися старого телевізора. По-перше, це пам’ять про продану дачу. По-друге, люди похилого віку в сучасній техніці не розуміються, їм ця до душі. По-третє, він же працює! А новий грошей коштує, та й хто дасть гарантію, що звуки зникнуть? І взагалі, які звуки? Їх ніхто не чує! Це з Іванком щось не так, а не з телевізором, який вірою і правдою служив десятиліття і ще стільки ж прослужить.

– Якщо ви нахилитесь і прислухаєтеся, то, можливо, почуєте слабкий відголос того, що турбує вашого сина, – запропонувала Юлка, розуміючи: це марно. Ці люди вірили в пристріт, але не вірили в біологію та фізику. Парадокс. – Або хоча б візьміть за правило вимикати на ніч усе із розеток. Це ж займе менше хвилини на день!

– Ви хочете, щоб мій батько вилазив із теплого ліжка через якісь забобони? – обурилася мати Іванка. – Ви бачили, що батареї майже холодні? Це ж запалення легень підхопити – раз плюнути!

Юлка обливалася потом, але, передчуваючи близький конфлікт і швидкий відхід, не наважувалася зняти куртку, Стас теж розстебнув блискавку і обмахувався коміром.

– Ви можете сховати телевізор років на десять-п’ятнадцять, доки ваш син не виросте і не втече з цього пекла! – грубо запропонував Антон, щосили приховуючи збентеження після свого недавнього крику. – Самі ж кажете, він і тоді працюватиме. А взагалі підтвердіть на камеру, що ви отримали інформацію, і робіть що хочете. – Він витягнув телефон, направив на господарів. – Ми не чарівники, з нас лише консультація.

– Отримали? Інформацію? – верескливо вигукнула мати Іванка. Від злості вона ніби побільшала, роздулася, зав’язки її товстого коричневого халата вп’ялися в тіло, щоки почервоніли і майже прикрили надзвичайно виразні сині очі з червоними прожилками, а коротке завите волосся аж піднялося рудими антенками. – Це псевдонаукова маячня, а не інформація!

– Ми думаємо, що нашого хлопчика наврочили, – глибокодумно поділився батько Іванка. Схоже, він чудово почувався в тутешньому мікрокліматі і спокійно порався на кухні у верхньому одязі, готуючись вийти з квартири. – Це тому що ми заборонили його хвилювати, а ті старі зморщені гадюки з триста восьмої весь час казали, що краще знають, що треба дитині, і вчора навіть подарували йому книжку про… – Він запнувся, спідлоба зиркнув на Юлку опухлими очима. – Про це! – закінчив речення досить винувато, косячись тепер уже на дружину. – Про смерть динозаврів! Дітям не можна таке бачити, у них від цього депресія та фантазії!