6.4

Юлка дивом перестрибнула примерзлий до тротуара шматок залізної труби, що, напевно, вчора була частиною дитячого майданчика, а зараз лякала мальовничими потоками червоної фарби.

– Все хотіла спитати… Чому я в центрі уваги?

– Тобі розширену чи коротку версію? – Стас підчепив трубу ногою. Помітно забився, але відбив від льоду і, красуючись, шпурнув у купу схожих біля огорожі майданчика. – Перша: хтось там, – він недвозначно вказав уверх, – мигцем глянув статистику, побачив твою стовідсоткову успішність, та ще й у справах із дітьми, і вирішив зробити із тебе символ працелюбства. А друга: ти комусь там, – знову кивок у небо, – сподобалася або ж викликала співчуття нестандартним прокляттям. Хм… Слухай, це ж гойдалки. Були, поки їх не розламали і не поставили там лаву… Я майже впевнений, що ми легко вирішимо загадку червоного коня, якого розчленували потойбічними променями люди без облич. Ну, це те, що сниться трирічному Андрійку з п’ятдесят шостої квартири. Парі?

Юлка відмовилась – і правильно зробила, бо Стас не схибив. Якби батьки Андрійка не були активними завсідниками псевдорелігійних форумів, не бачили сатанізм у всьому, що їх оточувало, і не спокутували уявні гріхи предків з ранку й до ночі зароблянням грошей для якихось підземних схимників, вони б спокійно розпитали хлопчика і з’ясували б власними силами: він ніяк не може забути демонтаж зламаних гойдалок у дворі та встановлення нової лави, бо гучні звуки і яскраве зварювання справили на дитину сильне враження.

– Це було легко, – сказав рептилоїд, виходячи з під’їзду і струшуючись, ніби скидаючи з себе всю ту застарілу конспірологічну маячню, що лунала останні чверть години. – Хоча не сумніваюся, що ця родина ще потрапить на наш радар. З такою кашею в голові чого тільки не вигадаєш… Добре що не сидять у б-групах, а то було б гірше.

– Де?

– Де ностальгують за прекрасним бункерним життям подалі від сучасних людей чи щось таке. Ніколи не цікавився, але чув всяке моторошне, хоч і не впевнений, чи не вигадки. Хочеш перекусити?

Насамперед Юлка хотіла знати, куди поділися Петрик та Антон. Пам’ятається, вони йшли слідом, але затрималися біля кіоску з газетами і зчепилися щодо якогось журналу про паранормальне. Хто із них стверджував, що це нахабна пропаганда, а хто – що підривна діяльність, вона не пам’ятала, але Стас тоді не став на них чекати. Як з’ясувалося, недарма.

– Я не снідав, живіт бурчить, люди лякаються, – поскаржився зелений напарник, хоча ніяких сторонніх звуків Юлка не чула. – Й обід удома забув, а до вечора ще довго. То поїмо десь? Я знаю чудове місце, там найсвіжіша барлатина у трьох світах, прямісінько з Плоскоземелля.

– Барла… що?

– Гадки не маю! – життєрадісно вишкірився Стас. – На смак як риба, причому без кісток, але ти не бійся, все сертифіковано. Ну і в кип’ятку майже всі мікроби дохнуть, тож у будь-якому разі це безпечно.

Юлку його аргументи не переконали, та тільки бажання продовжити знайомство з таємним світом перемогло побоювання.

– Це далеко? – запитала вона, потай сподіваючись на відповідь, що дасть привід відмовитися, і водночас подумки благаючи сказати: «Ні».

– Було б далеко, я б не пропонував, – розсудливо пояснив рептилоїд і вказав на спуск у напівпідвальне приміщення, над яким нависав зелений козирок і деренчала під вітром вивіска з написом «Наталі». – Якщо назвемося парою, пообідаємо безкоштовно, у них це традиція. Будь ласка?..

Крізь заґратовані вікна проглядалася невелика світла зала зі столиками, встановленими надто близько один до одного. Майже всі вони були зайняті.

– І ці люди й досі не розорилися? – Пар Юлка нарахувала чимало. – Підозріло.

– Вони роблять документи мігрантам, – зізнався Стас. – А їдальня – це для душі. То йдеш зі мною?

Начебто був варіант заперечити і пропустити найцікавіше.

Те «цікаве», що проявилося лише у синій шкірі господаря та у надмірній кількості спецій. У всьому іншому ні сервіс, ні їжа не відрізнялися від звичайнісіньких. Такого розчарування Юлка не мала давно.

Вона налаштувалась на нескінченні дивацтва з присмаком чужозем’я і флером незвіданого, а отримала забігайлівку з пластиковим інтер’єром, одноразовим посудом, штучною зеленню на стінах, чергами за безкоштовною їжею та втомленого офіціанта, що мріяв про кінець зміни і повільно снував між столиками.

– Це завжди так? – запитала Юлка, морщачись від шуму. – Я думала, буде особлива атмосфера, щось таке неймовірне… А тут душно і гамір.

– У тебе стіл біля вікна. Чого тобі ще бракує? – не зрозумів Стас.

Він уплітав щось, що на смак нагадувало філе сома, і ніби не помічав тісноти, криків і пекельної суміші запахів, серед яких задушливою ноткою виділялися нестерпно солодкі парфуми дівчини, що сиділа за сусіднім столиком і гортала стрічку новин у телефоні, принагідно коментуючи це все для свого тихого, наче заляканого друга.

– О так, забризкане скло і пейзаж із ніг – межа мрій, – пробурмотіла Юлка, але невдоволення поступово розчинялося, суєта вже не здавалася такою нав’язливою, а інші відвідувачі – гучними, та й розпечений вміст тарілки охолонув, тепер його можна було їсти, не боячись обпектися. – Мені подобається ця твоя барлатина… Я так розумію, в магазині її не купиш?