6.2

– Хочете чаю? – запитала, затинаючись, хоча насправді всією душею прагнула цього уникнути.

– Ні, – пирхнула Ніна, невдоволено смикаючи поли товстого синього пальта, що застрягли в конструкції крісла. – Мені треба на збори, начальство вимагає обов’язкову явку, а вам чотирьом є три завдання, причому тобі вони є тільки тому, що начальство сказало за тобою наглядати, а мої вільні люди, сама розумієш, зайняті. Якщо коротко, то ситуація така: ти нікуди самостійно не лізеш і допомагаєш у міру можливостей, а ці троє, – Ніна почергово вказала на усміхненого Петрика, незадоволеного Стаса і байдужого качкодзьоба, – захищають тебе від технічних напастей… Петре, випрямся!.. від фізичних загроз… Станіславе, я кому кажу?.. і від магічних впливів… Антоне, що за вираз обличчя? Я не просила, щоб вас перевели до нас. Усе, що з вами відбувається, – ваша особиста заслуга, не треба перекладати провину на наш відділ. – Її хутряна шапка злетіла, волосся вибилося з тугого пучка, кілька пасм розсипалися по плечах, але Ніна не стала їх збирати – навпаки, розпустила й інші, дозволивши їм лежати золотом на синьому комірі в хаотичному безладі. – Правила взаємодії встановите самі, готових у мене немає. Завдання у Стаса, він тимчасово за головного, але лише тому що я працюю з ним найдовше.

– Але ж у вас коротка стрижка, – тільки й змогла вимовити Юлка під неприязним поглядом антропоморфа.

– Дякую, що хоч хтось помітив, але інвестори хочуть зворушливу екранну красу, а я хочу більше фінансування й менше упереджень, бо сили нема вже слухати, які ми тут усі шахраюваті й небезпечні. – Ніна поправила перуку і насупилась, зазирнувши крізь прочинені двері у квартиру. – Господи, хіба можна так жити? – сказала несхвально. – Безпеки ніякої, цей замок будь-яким ключем відкриється за три секунди. Що за планування? І чому я не бачу вентиляції? А он там що? Гроші лежать у всіх на очах?! Ну і ну… Стасе, треба негайно змінити замки, все інше зачекає, – пролунало безапеляційно. – Побачимося завтра в онлайні, а доти постарайтеся вижити, жовторотики!

– Я…

«…допоможу», – збиралася сказати Юлка, але крісло піднялось і плавно попливло до сходів, не торкаючись колесами підлоги.

– Ти вже зібралася! Чудово! – зрадів Петрик і аж посвітлішав у тон своїй блакитній куртці з білими квіточками на рукавах. – Можна, я понесу твою сумочку? Тут недалеко, всього дві вулиці, я там вранці консьєржці чип міняв і Wi-Fi налаштовував, без цього вона не погоджувалася. Тоні нам допоможе, він фахівець у всякій паранормальщині, а Стасик тим часом розбереться із замками. Ти не думай, він пристойний, у твоїх речах не ритиметься і камери потай не поставить, а якщо поставить, то йому…

– Я тобі не Стасик, стажисте, й ніяких Тоні тут нема, і тикати всім підряд ти ще не доріс! – гаркнув рептилоїд, темніючи до відтінку стін у коридорчику. – Я головний, і знаєш, що це означає? Що я передбачаю все. Ти у нас відповідаєш за техніку, тож гайда вниз до машини! І щоб за п’ять хвилин усе було готове, причому в нашій присутності! Щось не зрозуміло?!

Іносвітянина як вітром здуло, і деякий час незручну тишу порушувало лише обурене посвистування качкодзьоба.

– З цими з Пустозем’я інакше не можна, вони розбалувані магією, тому нахабні і дурні як котенята, – ніби виправдовуючись, вимовив Стас.

– Може, чаю? – ще раз невпевнено запропонувала Юлка.

Антон відвернувся, підняв високий комір з пишним штучним хутром і почав насвистувати ще активніше. Здається, щось епічне з Бетховена, але Юлка вже ні в чому не була впевнена і сказала про чай утретє, діставши кілька здивованих поглядів.

На щастя, кроки на сходах сповістили про повернення Петрика. Він сопів як загнаний кінь, але піднімався бігом, перестрибуючи через дві-три сходинки, що не сподобалося мешканцям третього поверху – шанувальникам розміреності та великих кухлів кави.

– Нікого я не штовхав! – крикнув через плече іншосвітець, хоч його опонент був далеко внизу. – Дивитися треба, куди прешся! Ух!

В одній руці він тримав яскравий пакунок з ієрогліфами, а в другій, вочевидь, інструкцію, яку намагався читати на ходу.

– Знову це дешеве пустоземське барахло з нелегального базару! – розчаровано вигукнув Антон. – Воно не набагато краще за земний мотлох.

– Краще, – палко заперечив Петрик і з силою притулив коробку до дверей Юлки. – За якістю не поступається оригіналу, гарантую, сам тільки таким користуюся.

– Воно на біометрію налаштоване, його навіть зламувати не треба, можна просто відірвати руку господаря.

– Якщо їй, – іншосвітянин кивнув на Юлку, – відірвуть руку, про проблеми із замком вона турбуватиметься найменше.

Як не дивно, пакунок ніби приклеївся до дверей, що затремтіли в такт якимось внутрішнім процесам, а потім відпав, зменшився і випарувався, залишивши після себе відчутний запах паленої гуми з домішкою полуниці.