5.5

– Мене звуть Антон, я з ІІМВ, молодший науковий співробітник, кандидат магічних наук, – відрекомендувався качкодзьоб і раптом принюхався. – Ваші парфуми пахнуть обманом, – промовив задумливо. – Де ви їх взяли? Це місце треба закрити.

– Парфуми? – розгубилася Юлка. – Але я сьогодні не… А, ось ви про що.

Антон дивився на її шарф, що звисав з дверцят шафи і, якщо чесно, не використовувався тижнів зо два саме через запах, що не зникав навіть після багаторазового прання.

– Це на мене бризнули пробником у переході на Хвильового, ніяк не вивітриться, хоча я відразу сказала, що не цікавлюся. Це небезпечно? Пів місяця минуло, а ту жінку я там більше не бачила.

– Посилює бажання нечесної гри, – відповів гість. – У комплексі з іншими факторами може призвести до загрозливих наслідків. Невже ви не помічали, що останнім часом люди навколо вас показують свої гірші сторони частіше, ніж зазвичай?

Юлка невиразно знизала плечима. Останнім часом їй голови не було коли підняти від підручників, курсових навалилось аж три, а рефератів і рахувати нема сенсу – чомусь викладачі відчували до них небувалий потяг, особливо посеред семестру.

– Кхм… – Антон задумливо потер дзьоб перетинчастими пальцями з акуратними кігтиками і зробив кілька глибоких свистячих вдихів, потім завмер, ніби щось уловлюючи. Юлка чомусь подумала про магічну ехолокацію, хоча навряд чи цей вислів взагалі мав сенс і міг застосовуватися до розумної істоти. – А ви ж, мабуть, маєте рацію. Ваше прокляття дванадцятого ступеня однозначно нейтралізує примітивну магію нижче четвертого, а то й п’ятого ступеня. Але шарф я з вашого дозволу заберу.

Юлка схаменулась, відступила і запросила гостя сісти, навіть стілець для цього знайшла, прибравши з нього мультиварку, але Антон пригладив коротку блискучу шерсть, сховав шарф у сумку для ноутбука (там уже лежали скляна пляшка, консервна банка, ізолента, буквар) і побажав гарного дня.

– Йдете? А як же моя рука? – злякалася Юлка. – Це постійно змінюється, стає яскравішим! Я його боюся!

– На жаль, ІІМВ не працює з прокляттями вище десятого ступеня, – співчутливо промовив качкодзьоб, чухаючи перетинки. – Ми знешкоджуємо лише інопланетні та іносвітські магічні, так би мовити, аномалії.

– А моя не інопланетна, не іншосвітська, не магічна чи не аномалія? – розлютилася Юлка, запідозривши і тут бюрократію плюс небажання Антона скористатися платними функціями його відділу.

– Цілком правильно, – приголомшив він, уникаючи зустрічатися зі співрозмовницею поглядом. А даремно. Очі в нього були гарні – темні і блискучі, навіть сяючі, як у персонажів аніме. – Прокляття вище десятого ступеня мають нестандартну природу, знешкодити їх може лише той, хто створив.

– Хто? Ви знаєте, хто це?

Антон здригнувся, його шерсть на мить піднялась і опала, дзьоб потемнів.

– Сам проклятий, Юліє. Ви. Вибачте, але вам не допоможе ніхто, окрім вас.

– Я? Про що ви? Як я могла себе проклясти, якщо гадки не маю, що це і як робиться?!

– Згоден. Якби знали, все вийшло б набагато слабше і простіше, – туманно заявив Антон, потихеньку просуваючись до виходу. – А так ви створили свою особисту… емм… скажімо, особисту чорну діру, що допомагає вам в обмін на вашу енергію. Без образ, але я волів би менше з вами контактувати. Не люблю неконтрольовані аномалії.

– Уявіть собі, я також! – спалахнула Юлка, розуміючи: надія позбутися лячного малюнка розтанула, не встигнувши й зародитися. – Що мені тепер робити? Як це стерти? Руку ампутувати?

Антон нерішуче завмер біля самих дверей, за якими чулися кроки: і гучний стукіт підборів, і човгання уггі, і нерівномірний тупіт важких чобіт. Схоже, у сусіда буде возз’єднання сім’ї… Ну чи його мати викликала його ж сестру, щоб разом навести лад.

– Якщо зможете щиро відмовитися від надсили, – з гримасою промовив Антон, – прокляття зникне, якщо ні – зрештою поглине вас повністю, як багатьох у наших магічно позитивних трьох світах, особливо у Плоскоземеллі, хоча маю визнати, що там були набагато серйозніші передумови проклинати себе, ніж ваше невдоволення власним знудьгованим життям.

Юлка не повірила своїм вухам:

– Де?! Тільки не кажіть, що Земля пласка!

– Земля? Який абсурд! Я ж сказав Плоскоземелля, хіба ні? – з докором нагадав качкодзьоб і різко відчинив двері, наче остаточно вирішивши для себе все. – Впевнений, що сказав. А що вас дивує? – У його голосі тепер переважала образа. – Ви б ще з Пустозем’я посміялися чи сірих приплели.

– Це ваш дім? – недовірливо припустила Юлка. – Справжнє Плоскоземелля? Диск? Як у Пратчетта?!

– Я з Землі, – крижаним тоном відрізав Антон. – Я ніколи не був у інших світах, але Плоскоземелля і Пустозем’я добре вивчені і, жодних сумнівів, реальні.

Було ясно, що йому ця тема не подобається, тому Юлка стримала сотні питань, що крутилися на язику, і дозволила засмученому качкодзьобу піти. Вона вирішила, що розпитає про все Стаса чи Ніну, або хоча б Петрика.

Ось тільки не встигли доскрипіти перила сходів, а довге повідомлення зробило перестановку сил і змінило плани. Хтось «у верхах» оцінив діяльність Юлки як «несподівано перспективну» і оголосив, що відтепер Юлія Василівна – цінний кадр, який треба берегти та заохочувати, а тому за її фізичну, магічну та інформаційну безпеку відповідатимуть спеціальні люди.