3.4

***

«Земля» розмістилася в старій офісній будівлі, що вміщала кілька різних фірм і приватних підприємців, і займала подвійний кутовий кабінет у довгому коридорі зі скрипучими дерев’яними панелями. Навпроти неї світилася зеленню вивіска аптеки, поряд ділили територію два адвокати, а в приміщеннях ближче до входу велися серйозні торгові справи, що не терпіли випадкових осіб, про що попереджали аж трьома табличками. На другому поверсі був кабінет стоматолога, оптика та щось із дрібним нерозбірливим шрифтом із завитками, на третьому – фотостудія. Опису четвертого Юлка на стенді не знайшла, але він, безперечно, теж існував.

І які висновки?

Плюс – «Земля» не привиділася, Ніна Аристархівна не була вигадкою, Петро Зайчик значився на аркуші А4, пришпиленому до дверей, як «фахівець зі зв’язків із громадськістю».

Мінус – інформація про те, що субота й неділя – вихідні дні, і підозрілі погляди торговців, у яких, очевидно, вихідних не було.

Юлка зітхнула і сіла на довгу м’яку лаву, роздумуючи про подальші дії. Повз неї до відкритого вікна коридору час від часу ходили покурити люди з торгової контори, і їхні зухвалі глипання діяли на нерви, ніби це місце належало їм одним.

– У психів, схоже, новенька, – поділився з кимось по телефону товстун у м’ятому костюмі, не переймаючись тим, що його слова чутно на весь коридор. – Хочеш парі? Ставлю на те, що вона й трьох днів не протримається, а Віктор – що й на співбесіду не дійде, втече з-під дверей. Га? Та що про неї розповідати? Дівчинка-квіточка, Нінка її зжере і не вдавиться. Зараз фотку скину.

Такого відвертого нахабства Юлка не чекала і, побачивши спрямовану на себе камеру, підняла руки, заважаючи зробити нормальну фотографію. Рукав куртки задерся, вже призабуті червоні символи опинилися перед очима, і Юлка застигла, вражена їхньою яскравістю, що нітрохи не згасла від учора – навпаки, рядок ніби світився зсередини, від шкіри розходилося слабке сяйво.

– Ах ти тупа коза! – раптом заволав товстун. – Та я тебе як!.. Ти не знаєш, з ким зв’язалася!

Юлка злякано відсахнулася. Краєм ока помітила, що її пальці, розпрямляючись, показали непристойний жест, який напевно потрапив на фото, – той самий, про який вона думала, але ніколи не наважилася б зробити таке свідомо.

Товстун мчав до неї, активно жестикулюючи і розбризкуючи крапельки слини. Щоб не перевіряти, які в нього наміри, Юлка підхопилася, рвонула до виходу, на ходу про всяк випадок смикнула двері «Землі» і з небувалим ентузіазмом переступила поріг кабінету, що міг би перемогти в конкурсі на захаращеність.

Три дерев’яні столи гнулися під стосами роздруківок із яскравими рукописними правками, чимось до болю нагадуючи аудиторію під час здачі курсових, водночас поруч стояли монітори і хаотично нагромаджувалися різноманітні дрібниці з ознаками індивідуальності. Запилені системні блоки ховалися під стільницями, але дроти від них тяглися по всьому приміщенню, подовжувачі зміями звивалися під ногами і перетинали навіть головний прохід, що вів до дверей із написом: «Директор».

У дальньому кутку стояв принтер із зажованим папером, у ближньому – порожня вішалка із пластиковими «рогами». На спинці одного з офісних крісел висіла чорна куртка з великим капюшоном, облямованим червоним хутром, на другому – міцний синій рюкзак. Два переповнені паперами сміттєві кошики стирчали біля стін, роль їхнього помічника виконувала коробка з-під вершкового печива. Між ними височіла розквітла опунція зі слідами чайної заварки в горщику.

На підвіконні, в оточенні згорнутого кільцями подовжувача, паруючи прямо на скло, остигав чайник, на столі біля рюкзака – наполовину порожній півлітровий кухоль із кавою.

– Петрику, це ти? – крикнув із-за дверей привітний жіночий голос. – Швидко впорався, молодець! Ходи-но сюди! В нас тут знову ситуація, а крім тебе немає нікого. Іра відучора офіційно в декреті, а Стас знову захотів побути героєм, тепер відлежується як на замовлення. Петрику?..

Юлка постукала в м’яку оббивку дверей і повернула тугу ручку. Глибоко вдихнула і зазирнула у вузьку щілину, очікуючи побачити продовження вчорашнього і сьогоднішнього абсурду, але з кабінету на неї дивилася звичайна жінка років п’ятдесяти у довгій в’язаній сукні бузкового кольору, щільному чорному кардигані й теплих безформних чоботях з блискучими наклейками. Бліда, волосся попелясто-сіре, острижене дуже коротко, ні сліду косметики на худорлявому обличчі, пальці в чорнилі, єдина прикраса – довгі закручені сережки, що асоціювалися з античністю і напевно відчутно відтягували мочки вух.

– Петро не прийде, – сказала Юлка замість привітання. – Він побився.

– А я тебе десь бачила, – охоче відгукнулася жінка. Вона повністю висунулася з-за столу, і стало зрозуміло, що її крісло – колісне, а не офісне. – Ти Юлія? А що з нашим Петриком?

Цього Юлка не знала, про що чесно повідомила і зажадала припинити будь що, що б ця «Земля» не задумувала, а інакше доведеться звернутися до поліції. Навряд чи Ніні Аристархівні потрібні перевірки, чи не так?

– Називай мене просто Ніною, – задумливо промовила жінка і набрала якийсь номер зі швидкого набору.

Юлка і злякатися не встигла – задзвонив телефон «Петрика», який вона стискала в кишені, готуючись пред’явити як головний козир. Мелодія, схожа на свист… У стандартному наборі таку не побачиш.