2.2

Юлка промахнулася телефоном повз кишеню, але, на щастя, не впустила його на підлогу, лише злякалася, коли він почав вислизати з пальців. Вона добігла до своїх дверей і запустила руку до рюкзака, проклинаючи себе за те, що не носить ключі в кишеньці, а змушена ритися серед конспектів. Раніше це здавалося непоганим лайфгаком проти злодіїв, але сьогоднішній випадок показав інший бік медалі.

– Юліє! Зачекайте! Мені боляче, я не можу рухатися так швидко!

– От і прекрасно! – Юлка намацала ключ, що зачепився брелоком за палітурку вищої математики, і рвонула щосили, поспішаючи відгородитися стінами від зеленого психа. – Не підходьте!

Вона ніяк не могла попасти в замкову щілину, бо руки тремтіли, серце калатало як божевільне, в потилиці розходилася неприємна хвиля слабкості, а перед очима все пливло.

– Юліє, заспокойтесь. Я маю документи.

– Рада за вас! – буркнула Юлка і нарешті встромила ключ куди треба, з силою повернула його, почула тріск і ошелешено глянула на половинку в своїй руці. – Що це?.. Як?..

– О, ви зупинилися. Вельми дякую, щиро вдячний. – Зсутулений Стас, тримаючись однією рукою за поручні, а другою – за бік, доповзав до сходового майданчика. – Ви тільки не кричіть, у голові й так гуде. Перепрошую, я відпочину хвилинку. Розумієте, мої легені поки що не повністю пристосувалися до такої високої концентрації кисню, як тут, а холод взагалі мене добиває, не допомагають жодні терморегуляторні мазі.

Юлка безнадійно смикнула ручку дверей і не втрималася від радісного вереску, бо замок встиг відімкнутися до поломки ключа. Порятунок був поряд – набагато ближче, ніж псих!

– Юліє, благаю… – жалібно протягнув Стас, не намагаючись зайняти вигіднішу позицію. – Ви – моє останнє завдання цього тижня. Якщо я його закрию, то зможу повноцінно відпочити й полікувати рани. Ви ж не хочете, щоб я стирчав тут у вихідні? В нас обох був важкий день, останнім часом люди звіріють незрозуміло чого, і це ще добре, що ми в Україні, бо мого знайомого з Америки недавно розрізали бензопилою на двадцять чотири шматки, досі не може зібратися. Я мрію про гарячий душ і піцу з куркою, а ви?

– Що з вами сталося? – На порозі своєї маленької твердині Юлка відчула себе вільніше і мимоволі затрималася, потерла потилицю. – Хто це вас так?..

– Я вліз у справу не свого відомства, хоча не маю ні навичок польового агента, ні дозволу на втручання у природний перебіг подій, – пролунало без жалю. – Якщо мене засікли, то оштрафують, хоча зазвичай на таке дивляться крізь пальці й оформляють як діяльність у неробочий час. Іноді мені здається, що Служба Запобігання Жорстоким Злочинам охоче скинула б на нас усі свої турботи, в них вічно співробітників не вистачає, успішність менше п’яти відсотків.

– Запобігання?.. – прошепотіла Юлка.

– Ви не подумайте, вони стараються. – Співрозмовник важко навалився на поцятковані матюками поручні і, здається, не збирався йти далі. – Але людей занадто багато, заздалегідь передбачити емоційний пік найчастіше неможливо, та й ніколи не можна сказати напевно, у що виллється надмірний рівень емоцій, – у крики чи у злочин. Давайте вже поговоримо про вас, га? Будь ласка, я дуже втомився!

– Ви когось урятували?

«Навіщо я тягну час? Ця історія зацікавить хіба що санітарів із психбригади», – вилаяла себе Юлка і, не чекаючи відповіді, відгородилася від Стаса дверима.

– Юліє, ну що ж ви… – почула крізь тонку перегородку. – О-ох… Ну гаразд, прийду завтра.

Ланцюжок, щілина… Та той ненормальний і справді пішов!

Чудово.

З іншого боку, завтра тут тільки його й не вистачало. Ще припреться спозаранку… Сусіди, що живуть зліва, такого не стерплять, вони після нічної зміни злі як чорти, навіть на злив води реагують як на оголошення війни і кричать на всю горлянку, доки не видихнуться. Краще не чіпати їх зайвий раз, вони мають всі ознаки затяжного стресу, ну точно як у списку з конспекту, що писали минулого тижня.

– Стасе! – невпевнено покликала Юлка, прислухаючись до навколишнього життя, що поки не вирувало, і слава Богу. – Якщо ви зараз усе розповісте, то більше не прийдете, правда ж?

– Обіцяю! – радісно випростався зелений псих і досить бадьоренько повернувся на сходовий майданчик, витягаючи подряпаний телефон. – Дивіться, це для загального розуміння. – Екран спалахнув, демонструючи якийсь додаток із графіками. – Червона лінія – ваше емоційне тло. Як бачите, останнім часом… із двадцять четвертого лютого, ось… воно надзвичайно стабільне, незважаючи на ці чорні крапки. Сірі до уваги не беремо, вони не несуть загрози. – Стас так захопився, що просунув телефон у щілину. – Чорні, зрозуміло? Їх багато, але нам потрібні лише найбільші. Вони означають небезпечні сплески негативних емоцій, спрямовані на вас. Якщо натиснути на таку крапку, то з’явиться лінія людини, яка… Юліє, ви слухаєте?

Юлка розгублено кивнула. Вона розглядала темно-зелені, майже чорні пазурі, що тьмяно виблискували у світлі яскравої енергозберігаючої лампочки. Ці кігті були набагато товщі, ніж звичайна нігтьова пластина, але рівно обрізані і навіть затуплені якимось інструментом із борозенками.

– Так от, у нормі більшість сплесків взаємна, тобто люди розуміють, що комусь неабияк допекли, і можуть щось зробити, щоб убезпечити себе, – з азартом продовжував Стас. – Та якщо людина раз у раз не відповідає на чужі емоції, втручаємося ми, бо ймовірність поганого фіналу її історії досить висока. Самі розумієте, для публічних особистостей це не працює, тому ми знайомимо їх із ризиками й вимагаємо підписати відмову від претензій. Вам збільшити екран? Хочете розглянути щось докладніше?