Розділ 2.1. Неочевидне

Переводячи дух після другої пари вищої математики, що минула на диво мирно, навіть позитивно, Юлка самовпевнено вирішила, що цей день вичерпав неприємні сюрпризи, але на роботі чекала чергова напасть, причому не від його величності випадку.

Товсту, брудну і смердючу свиню підклала Софія Миколаївна – власниця магазину, де Юлка тренувала нерви тричі на тиждень із другої пополудні до дев’ятої вечора. Ця елегантна доглянута жінка, що пишалася закордонним родоводом, докторським ступенем, церковними пожертвами та зв’язками в органах місцевого самоврядування, окреслила якусь схему, що могла принести відчутний дохід без витрат і зусиль. Від Юлки та іншої дівчини на пів ставки, мовчазної Олі, потрібна була лише згода та підписи на якихось документах. Суть не озвучувалася прямо, звучали лише промовисті натяки й запевняння, що «всі так роблять», але було ясно: йдеться про щось незаконне.

Оля відмовилася відразу і різко, і так само різко Софія Миколаївна попрощалася з нею назавжди, ще й пригрозила не дати зарплату за відпрацьований тиждень, але зрештою сказала прийти у понеділок по розрахунок.

Юлка не хотіла втрачати роботу поряд із квартирою, тому відмовлялася ввічливо, намагалася аргументувати свою думку, навіть спробувала переконати начальницю, наставити на шлях праведний – і в результаті розділила долю Олі на годину пізніше з коментарем: «Таких, як ви, за дверима натовпи».

«Ну й добре, настав час рухатися далі», – заспокоювала себе Юлка, але це не надто допомагало.

Вона звикла до свого розпорядку, пристосувалася, розраховувала на хай і невеликий, проте стабільний дохід. Тепер доведеться починати все спочатку: шукати вакансії з неповним робочим днем, ходити на співбесіди, розставляти пріоритети, оцінювати, чи вигода перевищить витрати… І нервуватися. Думати, чи це не шахраї, і який трапиться колектив… і чи трапиться? Софія Миколаївна має рацію – молоді на кшталт Юлки хоч греблю гати, багато хто радий будь-якій можливості підзаробити і не вимагає поваги. Як із такими конкурувати?

Надвечір сильно похолодало, на ніч синоптики обіцяли мороз. Повітря стало колючим, вітер пронизував навіть щільний одяг і намагався штовхнути в спину на мокрих сходах підземного переходу. Стемніло рано, важкі низькі хмари, схожі на отару брудних овець, застилали небо.

Юлка не пішла додому – використала час, що звільнився так нежданно, щоб заглянути в громадську бібліотеку в пошуках старих видань, які чи то поки не встигли оцифрувати, чи не збиралися викладати у відкритий доступ навіть за гроші. По-перше, це було цікаво. По-друге, вона хотіла знайти щось нестандартне для курсової з історії вірусології, бажано іноземні видання початку минулого століття. По-третє, залишатися віч-на-віч із важкими думками не вистачало рішучості.

Близько восьмої стало ясно: сьогоднішній день із навчанням не сумісний. Хоча Юлка і виписала кілька яскравих цитат, загалом результат і близько не коштував витрачених зусиль. Майже весь час вона провела, думаючи про роботу, неорганічну хімію, зеленого психа і тих сімох людей, які нібито бажали їй смерті. Краще піти додому, до гарячого какао та вівсяного печива, до смішних звірят на Ютубі, морської свинки в руках і теплої батареї під боком, до розігрітої вечері та прем’єри нового кліпу улюбленого виконавця… І якщо вже голова забита дурницями, треба дов’язати шарф, а то з минулого року лежить, чекає свого часу. І помити каструлю, що пригоріла після домашнього згущеного молока. І прибрати з-за холодильника павука, поки він не розплодився повсюди.

– Юліє? – хрипко пролунало з тіні під’їзду. – Де ви бродите? За три години у вас три середні життєві нестабільності. З цим треба щось робити, поки ви не постраждали.

– Відчепіться від мене! – Юлка спіткнулася, її власний рюкзак змістився і вдарив її по потилиці. – Я зараз поліцію викличу! – Вона збігла вгору вищербленими сходами, але не втрималась, озирнулася. – Не ходіть за мною! Ой!

У холодному електричному світлі переслідувач точно був зеленуватим, навіть його темне волосся мало смарагдовий відтінок, а нігті нагадували чорні пазурі, причому якесь первісне чуття підказувало, що ні з лаком, ні з молотком вони не зустрічалися. Але найбільше Юлку вразило те, що обличчя Стаса (це ім’я спливло в пам’яті саме собою, вона справді не намагалася його запам’ятати!) невміло обліплене пластирами, на губі свіжий шов, верхній одяг подертий, на зап’ястя намотано еластичний бинт, а в руці – якась ідентифікаційна карта офіційного зразка, з фотографією та широким підписом.

– Юліє, мені потрібно провести роз’яснювальну бесіду, а потім ми розійдемося по домівках і забудемо одне про одного. Ви точно забудете, – навіщось уточнив Стас. – Я не прошу вас пустити мене у квартиру. Можемо зайти в кафе чи поговорити тут, хоча навряд чи ваші сусіди за це подякують.

– Чому ви до мене причепилися? – Юлка полізла по ключі, але натомість дістала телефон. – Ідіть звідси!

– Робота, – зітхнув він. – Профілактика неочевидних конфліктів. Розумієте, ми спостерігаємо і намагаємося згладити можливі ризики, спричинені невдалими соціальними взаємодіями. Наші прилади фіксують аномальні прояви емоційності, зокрема пригнічені, а особливо супроводжувані щирими афірмаціями на тему «щоб ти…», «щоб тебе» чи «я тебе…». Якщо чийсь сплеск негативу отримує сплеск у відповідь, ми вважаємо це природним процесом і не втручаємось, але у вашому випадку… Юліє! Куди ж ви?