1.4

– Юліє, у вас болить рука? – Валентин Ігорович, старий педантичний професор математики, любитель високоморальних цитат римських філософів і ненависник інтернету, підійшов ближче. – Це опік від батареї? – Його сірий костюм губився на тлі брудно-зеленої стіни, лише бліде обличчя і густа щітка сивого волосся виділялися наче підсвічені внутрішнім джерелом світла. – Обережніше треба бути, панове студенти, алкоголь до добра не доведе. Але я розумію, молодість нерозважна… Якщо ви не можете писати, дайте відповідь усно.

Юлка почервоніла, кинула погляд на розсип уже потьмянілих символів. Вона знову підтягла рукав – так свербіння відчувалося менше. Начебто і зошитом прикрила руку, а викладач помітив… Вічно він помічає те, що його не стосується!

– Я… Ні, все гаразд. Я…

Рожеві лінії змістилися, створюючи відповідь на перше запитання. Юлка очам своїм не повірила, але в неї на руці поступово проступали рішення рівнянь, причому аргументовані. Вона закрутила шиєю, вишукуючи свідків, поспішно підсунула зошит ще ближче, ледь не сторчма його поставила, ховаючи напис, проте Валентин Ігорович уже відійшов.

– Гей! – безжурний Костя тицьнув її ліктем. – Ти що так швидко друкуєш? У тебе шпаргалка? А навіщо? Нам же конспекти дозволили.

– Справді? – здивувалася Юлка. Вона це пропустила, лише бачила, що перед іншими лежать розгорнуті зошити та блокноти, але списувала їх на нахабство. – Добре.

– Ти обезболів наїлась і так гальмуєш? З рукою що? В мене таке було, коли я заснув із кухлем гарячої кави, стояв біля ноги. Воно ж і не боліло особливо, га?

Краще б Костя не відкривав свого великого балакучого рота! Після його слів рішення померкли, рожеві плями почали нагадувати відбитки візерунка з тієї нової чашки, яку Юлка купила вчора. Хоча… Інформацію про конспекти він вчасно сказав. Спасибі йому за це, і спасибі Валентину Ігоровичу, що виявив співчуття чи не вперше в житті.

– Ну що, допоможеш? – Чистий бланк Кості знову опинився в полі зору.

– Спершу своє. – Мозок отримав надію, збадьорився і потихеньку набирав обертів. – Потім гляну.

– Знову не встигнеш… Там наприкінці багато писати.

Юлка встигла, ба більше – вийшла з аудиторії в піднесеному настрої і з упевненістю в тому, що невдача – лише міф, породжений страхами, образами, стресом і статистичними ймовірностями, якими загалом можна пояснити все що завгодно.

– Дякую, з мене шоколадка! – крикнув услід Костя.

Він завжди так робив. Сприймати його слова всерйоз не мало сенсу, вони вивітрювалися з його пам’яті швидше, ніж навчальний матеріал.

Ще одна пара – і свобода… Може, знову випити чаю? Сплеск енергії породив голод, а в сумці не знайшлося навіть печива, щоб його вгамувати.

Біля автомата була черга, причому пристойна, тому Юлка навіть не пригальмувала – вискочила з корпуса і поспішила до найближчого кіоска, прикриваючись каптуром від легкого дощу.

– Юлія Василівна Кравець? – почула застуджений чоловічий голос і зупинилася, здивовано покрутила головою, зустрілася поглядом із якимось незнайомим хлопцем, що уважно дивився на неї з-під високо обрізаної пожовклої ялини. – Зріст сто сімдесят сантиметрів, очі темні, волосся руде, дві родимки на підборідді, кривий мізинець… Так, це ви. Зачекайте, є розмова.

Він був зелений. Спочатку Юлка подумала, що це оптичний обман через його темно-зелену куртку з піднятим коміром і спортивну шапку того ж кольору, але ця людина вийшла на відкритий простір і стало ясно: її шкіра відрізняється від звичайної сама собою. Можливо, хвороба? Краще не перевіряти це особисто.

– Ви з деканату? – припустила Юлка. – Щодо олімпіади? – Як же набридли докори на порожньому місці! – Я вже пояснила, чому не брала участь у другому турі. Я навіть не знала, що пройшла туди! Мені ніхто нічого не сказав.

– Я зі Служби Врегулювання Неочевидних Конфліктів. СВНК. Мене звуть… емм, по-вашому буде Станіслав Їжак. Стас. – Співрозмовник відвернувся, щоб натужно прокашлятися. – За останню добу вам сім разів із середнім і низьким рівнем щирості бажали здохнути у муках… ну, образно кажучи, насправді йдеться про ментальну агресію. Це трохи вище норми, та ще й без реакції у відповідь, тому мене відправили провести… кхм… роз’яснювальну бесіду.

– Вибачте, що? – розгубилася Юлка. – В якому сенсі «здохнути в муках»? Що ви несете? Мені ніколи!

– Я доношу інформацію, – прохолодно відповів Стас, потираючи перенісся зі звуком шкрябання наждачного паперу по іржавому металу. – Вулиця Котляревського, дванадцять, квартира сто п’ять – це, як і раніше, ваша адреса? Вас влаштує, якщо я прийду о дев’ятій і проведу вас із роботи додому?

– Ні! Ви стежите за мною?!

– Якщо переглянути ваші соцмережі означає стежити, то так, – із гримасою погодився він і чхнув, прикрившись рукавом. – Перепрошую. Не хвилюйтеся, для людей я не заразний. Отже, зустрінемося ввечері. Постарайтеся не провокувати своє оточення.

«Ненормальний!» – Юлка безуспішно підбирала слова для твердої відповіді, що поставила б зухвальця на місце, але в якусь мить з’ясувалося, що сперечатися нема з ким – Стас ніби розтанув у повітрі, вона навіть не вловила момент, коли він зник.