1.3

– Ну все, закінчуємо, – заявив Семен Петрович за десять хвилин до кінця пари і занурився в телефон, без якого ніколи не витримував довше пів години. – Мені треба в інший корпус. На край столу, будь ласка. На наступній парі розбиратимемо вашу творчість в індивідуальному, так би мовити, порядку. Розслабилися весною, еге? Отож-бо й воно!

Юлка навіть не психанула. А сенс? Вона не вирішила і половини завдань, десять хвилин нічого б не змінили. Хіба що негативу було б менше, бо поза аудиторією осудливі погляди свердлили не спину, а обличчя.

«Я ж завжди допомагала, коли могла! Часто на шкоду собі! Чому сьогодні про це забули? Невже не ясно, що це оцінювання було нездійсненним для всіх?».

У компанії подружок, що теж отримали свою порцію «Зовсім совісті нема, могли б і допомогти», але сприйняли її холоднокровніше, навіть із гумором, Юлка просиділа в буфеті до початку чергової пари і з якимось зловтішним задоволенням увійшла в аудиторію першою, не бажаючи відтягувати неприємний момент.

«У нас надто багато студентів зі стипендією, хочуть половину зрізати», – приніс хтось ідею, що швидко набирала популярності.

«Кафедра книгу випустила, це так гайки крутять, щоб розкупили весь тираж», – звучала ще одна думка.

Юлка не хотіла в це заглиблюватись. Вона нічого не могла змінити, тому швидко підійшла до столу викладача, знайшла свої відповіді й застигла в очікуванні вердикту, бо оцінки на аркуші не стояло, та й взагалі навряд чи хтось переглядав рішення.

– Юліє, як ви самі оцінюєте свою роботу? – з єлейною усмішкою запитав Семен Петрович, розвалившись на розхитаному стільці. – Скажіть чесно, на який бал ви заслужили? Наскільки я бачу, ви не набрали навіть мінімального… У вас круглий нуль чи, можливо, я помиляюся? Ай-яй-яй, як же це прикро.

За двадцять п’ять хвилин він встиг змінити сорочку і тепер розправляв манжети, милуючись чорними квадратними запонками зі срібною облямівкою і зловісним малюнком у центрі, значення якого Юлка не пам’ятала, але відчувала, що нічого доброго там нема. Знервована студентка немов була зайва у цій сцені. Вона тупцювала біля столу, почуваючись не в своїй тарілці більше, ніж зазвичай. Через спеку навіть вільний брючний костюм сковував рухи, волосся липло до чола, долоні палали, дихання ставало уривчастим.

Юлка переступила з ноги на ногу і несвідомо підтягла рукави, даючи шкірі більше повітря. Побачивши червоні плями на її руці, викладач змінився на обличчі. Його губи гидливо стиснулись, очі примружилися, пальці, що розслаблено погладжували манжети, застигли.

Семен Петрович ненавидів те, що вважав потворністю. Минулого року він гнобив юнака з акне, та так активно, що ледве не став героєм сюжету новин, а про регулярні шпильки щодо одягу, зовнішності та поведінки і говорити нічого. Це знали всі, і навіть регулярно скаржилися, але роки минали, нічого не змінювалося.

– Вам не соромно, Юліє? Вирішили бути оригінальною? Не сперечатимуся, тату в моді, але що це за колгосп?! Ви можете прочитати, що там написано?

– Там написано, що я впоралася чудово! – вибухнула Юлка, сама не чекаючи від себе такої реакції. – Написано, що вся група набрала прохідний бал! Написано, що завдання на вибір – дуже прогресивно, і написано, що кожне завдання оцінюється не в один, а в три бали! Ще написано, що Люді Горілко не треба постійно нагадувати про шрам від опіку в прив’язці до її прізвища, Толя Морок обійдеться без жартів про його залисини, а Сніжана ніколи вам не підморгує, це ви постійно доводите її до сліз без причини! Дрібний шрифт також прочитати?

Семен Петрович сидів з відкритим ротом і ритмічно помахував головою як механічна лялька. Юлка подумки вилаяла себе найгіршими словами і наказала не переживати через наслідки, нічого змітити однаково не можна, але він раптом простяг руку, взяв синю ручку і поставив у відомості максимальний бал.

– Гарного дня, Юліє, – сказав рівним тоном, не звертаючи уваги на піт, що залив його лоб і ось-ось міг досягти очей. – Покличте наступного, будьте такі ласкаві.

Тремтячі ноги винесли Юлку в коридор, перш ніж вона повністю усвідомила те, що сталося.

– Що там? – зашушукали з усіх боків. – Що?..

Свіже повітря подіяло як ліки, зате шум навалився хвилею, ніби втиснув у стіну, позбавив голосу. Юлка щось відповідала, навіть намагалася пояснити, але її ніхто не слухав, бо одногрупники один за одним заходили і виходили з аудиторії та приголомшено ділилися думками.

– …на вибір…

– …три бали кожна…

– …жодної не вирішив, а мінімум зарахували…

– …ось би й математику так…

У якийсь момент голоси стихли. Здавалося, Юлка всього на мить заплющила очі, перечікуючи напад хвилювання, але коли вона глянула навколо, поруч нікого не було, лише вдалині, біля сходів, майнув білий халат когось із лаборантів.

І рука відчутно свербіла. Настільки відчутно, що довелося кілька хвилин протримати її під холодною проточною водою, перш ніж поспішити до сусіднього корпусу – туди, де намічалися дві пари математичного пекла.

Юлка почувалася вкрай виснаженою. Вона намагалася повторювати матеріал, але в голові була липка тягуча каша з вкрапленнями тривоги і нотками відчаю. Правила плуталися, рівняння виглядали як абракадабра, навіть елементарні приклади змішалися в купу й нагадували напівстертий ребус іноземною мовою. Увага зосереджувалась не на функціях та інтегралах, а на дивом уцілілому листку старого клена, що яскравою плямою тремтів на холодному вітрі, або на тріщині в асфальті, пробитій могутнім коренем віковічного дуба, або на розсипаних ягодах минулорічної горобини, що палали на витоптаній клумбі.