1.2

***                                                

В аудиторії було темно і душно до неможливості, бо з лампами щось трапилося, вони ледве жевріли і постійно блимали, зате опалення чомусь ввімкнули без звичної економії, а вікна Семен Петрович ніколи не відчиняв через протяги. Юлка спітніла, тільки-но переступивши поріг, і кинула в рот м’ятного льодяника, щоб створити хоч ілюзію свіжого повітря.

Вона належала до тих людей, які почуваються краще на холоді, ніж у спеку. Це і стало головною причиною того, що з гуртожитком було покінчено після першого курсу. Коли в маленькій кімнатці на двоярусних ліжках живе по п’ять-шість дівчат, серед них напевно знайдеться і затята ненависниця провітрювання, і фанатка тепловентилятора, і любителька покурити, і та, кому плюс двадцять три – пекельний холод. Якщо додати в цю атмосферу концентровані запахи їжі на будь-який смак, косметики, парфумерії, лаків для нігтів, освіжувача повітря… І вічна хмара лаку для волосся – гіркувата на смак, вона випікала очі, покривала шкіру тоненькою липкою плівкою! І сигаретний дим. Він в’їдався в одяг, поки дівчата палили на вулиці або стояли в компанії курців, а потім повільно розходився в закритому приміщенні без нормальної циркуляції повітря, зводячи з розуму.

У Юлки ніколи не було проблем із легенями, вона дивилася на інших і стійко терпіла, підкоряючись принципу «так живуть усі», але одного разу вночі прокинулась через те, що не могла дихати, в паніці вискочила в прохолодний коридор і зрозуміла: далі так тривати не може.

Їй пощастило: її сім’я знала тітку Клаву, і це вирішило проблему житла. А деяким знайомим зі схожим сприйняттям мікроклімату доводиться пристосовуватися роками, адже для більшості людей спека – це нормально, «та тут завжди так», а скарги на сухе сперте повітря звучать як примхи. Дівчина з паралельної групи розповідала, що взимку спить із мокрою хустинкою на обличчі. А що робити? Люди адаптуються як можуть.

І хоча минув майже рік, протягом якого Юлка не стикалася із задухою жодного разу, приміщення із застояним повітрям викликали в неї тривогу, нехай навіть перебувати в них група мала лишень одну-дві пари. Відразу ж спалахували спогади, до обличчя приливала кров, починався сухий кашель… Юлка усвідомлювала, що всі нинішні неприємності – заслуга нервів, реальної загрози немає, але все ж таки рахувала хвилини до кінця заняття.

Зазвичай час тягнувся повільно, ніби насміхався з потуг його прискорити, однак сьогодні настав день винятків.

– Перевіримо, чи вмієте ви думати, бо ці тести скоро всіх зроблять тупими, – сказав Семен Петрович, роздаючи роздруківки з запитаннями та порожні аркуші. – В кожного індивідуальне завдання, розумники ви мої, списати не зможете. І врахуйте: мені потрібна не тільки відповідь, а й спосіб розв’язання задачі. Не розчаруйте мене, шановні. Щоб ви знали, друга група дружно провалилася, на іспиті вони всі отримають мінус бал.

Він був невисокий, округлий, з акуратною рожевою лисиною, м’яким добродушним обличчям і звичкою засуджувати зовнішність студентів, що не відповідали його особистим критеріям сучасності, прописаним у закритих групах ненависників геть усього. Вперше його побачивши, Юлка подумала: «Який милий дідок, з ним буде легко спілкуватися». Під кінець семестру вона не соромилася називати його у розмові з друзями «скунсом на мінімалках» і задля розваги вгадувала, кого з найобурливіших персон минулого чи сьогодення він неіронічно цитуватиме на наступній парі. Минулого разу це був Сталін і якась маячня про жорсткі методи. Добре, що зазвичай воно не затримувалося в голові, і погано, що до деяких одногрупників щось таки прилипало надовго.

– Гей, допоможеш? – Сусід по столу, лінивий кучерявий Костя, не дивлячись підсунув до Юлки свій аркуш. – Хоч половину, добре?

Вона пробігла очима завдання. Тридцять. Лише задачі. До всіх потрібні хімічні рівняння. Пара триває вісімдесят хвилин, з них двадцять минули, поки Семен Петрович робив перекличку і ходив на кафедру по роздруківки. Залишилося шістдесят хвилин – по дві хвилини на завдання.

Юлка взяла найелементарніше – те, що не вимагало навіть роздумів. Засікла час і швидко почала писати на чистому аркуші. Розрахунки, рівняння…

– Ну допоможи, – наполягав Костя. – Тобі що, важко?

Три з половиною хвилини. Три з половиною хвилини на просту писанину! Семен Петрович мав рацію – проваляться всі, бо детально розписати рішення тридцяти задач за годину неможливо чисто фізично

– Юлко! – Хтось штовхнув ззаду. – Зроби мені хоч одну.

– Юлко! – Це з бокового ряду. – Зроби!

– Юлко! – Десь праворуч. – А мені допоможеш? Без різниці, яку!

Від усвідомлення того, що навряд чи вдасться вирішити бодай половину, Юлці хотілося плакати. Її смикали з усіх боків – лише кілька людей, але з такою інтенсивністю, що зосередитись не виходило взагалі.

Вона мляво відмахувалась і потроху закипала. Невже вони не розуміють, що це не тестові питання, які можна пробігти за лічені хвилини? Чому вони ображаються? Чому вважають, що Юлка повинна спочатку зробити чуже і лише потім братися за своє? Чому навіть не намагаються прочитати завдання і вибрати хоча б найпростіше?!

– Гей, ну допоможи!

– Чого ти така?

– І мені ось цю, першу! Вона маленька.

Ще три задачі без складних розрахунків. Залишилося двадцять сім – і сорок хвилин. Куди пішов час? Невже на всі ці нескінченні: «Вибач, не можу. Вибач, мені ніколи. Вибач, я своє ще не зробила. Вибач, я нічого не встигаю. Вибач, я навіть собі на прохідний бал вирішити не зможу»?