ЧАСТИНА 1. НОВА РЕАЛЬНІСТЬ. Розділ 1.1. Забобонне

Юлка не вірила в надприродне аж до того моменту, коли якась жінка на ринку прокричала їй услід нерозбірливе прокляття і пообіцяла, що здійсниться воно вже сьогодні. У хрипкому прокуреному голосі було стільки впевненості, що всесильний раціоналізм тихенько вибачився і зайняв місце стороннього спостерігача, дозволивши легкому занепокоєнню керувати Юлкою на власний розсуд.

Спочатку вона сміялася з самої себе, не надто успішно відганяючи безглузді страхи. Потім, спіткнувшись на рівному місці (ну гаразд, будемо чесні – на відносно рівній дорозі, що не бачила ремонту років десять) вп’яте і зустрівши трьох чорних кішок за пів години, настав час для непевних сумнівів. А от коли в міцній екосумці для покупок несподівано розірвалося дно і кілограм соковитих апельсинів розкотився пішохідним переходом за секунду до перемикання світлофора на червоне світло, дверна ручка зачепила куртку і майже відірвала рукав, ключі від квартири булькнули в калюжу, та ще й улюблена чашка розбилась як за велінням злих сил, Юлка впала на диван, що служив також кріслом, ліжком, стільцем і, за потреби, навіть столом, і добряче задумалася.

Вона все ще не вірила в надприродну маячню.

Не вірила на 99,9%.

Існувало розумне пояснення невдалого дня. Втома, наприклад, чи стрес. Не щодня якась злюча тітка кричить як різана, тому що в базарній штовханині зачепила рукою апельсини в чужій сумці і це її сильно злякало, як варіант – дало привід насолодитися хвилиною загальної уваги. З Юлкою таке сталося вперше.

Тобто можна сміливо списувати все на нерви? Ну звичайно! Тепер головне – зайнятися чимось і забути, з якою ненавистю кричала та жінка. У-хух… Наче вона побачила в Юлці причину всіх своїх проблем.

Напевно, це весняне загострення. Березень у самому розпалі, але погода підвела, тепла не відчувається ні в повітрі, ні в поведінці людей. Хоча наступного тижня обіцяли сонце. Юлка вже уявляла, як вийде в парк, сяде з книгою на зігріту несміливими променями лаву, гортатиме шелесткі сторінки і підставлятиме обличчя вітерцю.

Але поки за вузьким вікном мрячив дощ зі снігом, стовпчик термометра навівав зневіру, необхідність готувати вечерю та сідати за конспекти знищувала зародки гарного настрою.

І та жінка не йшла з голови! Не могла вона причепитися до когось іншого, більш товстошкірого? До того, хто забув би про неї за хвилину?

Щоб вибити неприємний клин ще неприємнішим клином, Юлка поспіхом підмела свою напівпорожню кімнатку, що в документах оренди гордо іменувалася «однокімнатною квартирою з меблями». Її головними достоїнствами були ціна, близькість і до універу, і до місця підробітку, і тітка Клава – орендодавиця, вона ж – дуже далека родичка, що за рік жодного разу не примчала з перевіркою. Юлка її навіть в обличчя не знала, а сприймала як щось на кшталт ЖЕКу.

Ця жінка не приховувала, що не здає пентхаус, і дозволяла тримати морську свинку, що залишилася від попередніх мешканців. Ще періодично пробігав чийсь пацюк, але його забрали собі сусіди – відлюдкувата пара, обидва працювали в нічну зміну. І таргани спочатку набридали. Позбутися їх було непросто, але результат виправдовував докладені зусилля.

Прибирання не допомогло прогнати тривожні думки. Тим паче, і віник розпався, і совок тріснув, і сміттєвий пакет луснув посеред кімнати… Наче навмисне!

– Не дочекаєтесь! – пообіцяла Юлка, домиваючи підлогу. – Я в ці дурниці нізащо не повірю!

Здоровий глузд сумно посміхнувся, тому що 99,9% стрімко наближалися до 99,8%.

Щоб забути про прикрощі, Юлка викинула уламки улюбленої чашки і збігала в магазинчик за рогом, де купила іншу – велику, яскраву, з випуклим написом: «Ти найкраща!» та рельєфними квітами на ручці. Тримати її було незручно, проте Юлка поклялася собі не зациклюватися на негативі.

Вона зробила ароматний чай із запасів, призначених для нечастих гостей, відкрила нову коробку улюбленого печива, влаштувалася на дивані і вирішила подивитися романтичну комедію на ноутбуці. Пригубила чай, відкусила печиво… І поперхнулася, побачивши на екрані героя – викладача, а на календарі – число, до якого, здавалося, ще є час.

Десяте! Вже десяте! Завтра два проміжні тести – з хімії (її Юлка обожнювала, але плуталася у формулах) і з математики (її Юлка ненавиділа, але могла б визубрити на відмінно, якби вистачило часу).

Фільм було вимкнено, чай відставлено, конспекти з впертим і незмінним підписом Юл. К. зайняли своє законне місце на колінах. Навчання – це святе, як казав куратор. Він вів ботаніку і постійно лякав тестами, змушуючи повторювати матеріал хоча б на перерві перед кожною парою. Час летів, до тестів не доходили руки, зате його предмет Юлка знала чудово.

За хвилину в районі зникло світло. Негода і все таке, в місцевих новинах ще вчора говорили про штормове попередження, жартували, що природа покладе електромережу однією лівою… Але чомусь спільна неприємність сприймалась як особиста невдача. Можливо, тому що ноутбук показав червону батарею і вимкнувся, телефон не встиг зарядитись і до половини, а про банальні свічки Юлка у денний час і подумати не могла, не те щоб ними запастися?

«Світло ввімкнуть за кілька годин. Обов’язково ввімкнуть. До ранку довго, я все встигну», – заспокоювала вона себе, чергуючи беззвучні мантри з глибокими вдихами – як навчала днями рекламна вставка якоїсь програми, вимкнути яку було ліньки, тим паче вона вигідно вирізнялася серед напливу інших, що пророкували близький кінець світу і закликали приєднуватися до старої, нікому не цікавої секти повернення турнутих.