Глава 19 “Телеканал”

Олена Володимирівна сиділа в своєму скляному кабінеті немов рибка в
акваріумі, на котру дивляться всі підлеглі. Вона працювала головним редактором вже
понад десять років, але в перше не знала, що робити. Стукаючи своєю дорогою
кульковою ручко об стіл, вона намагалася зрозуміти, що відбувається. Кинувши ручку
на стіл - взяла мобільний телефон.
- Привіт, знайди мені розбитий автомобіль, на якому Літвін потрапила в аварію. -
сказала вона і через секунду додала, - Жодних питань, просто знайдіть, я
чекаю.
Підвелася зі стільця і підійшла до дверей, та взявшись за дверну ручку зупинилася.
- Що ж з тобою робити? - запитала вона дивлячись на телефон, - Ти схибнулася,
чи справді натрапила на сенсацію?
Олена Володимирівна знову сіла в своє крісло і взяла слухавку стаціонарного
телефону, котрим майже ніколи не користувалася. Набравши кілька цифр, вона
чекала відповіді.
- Транспортний відділ. - промовив з слухавки чоловічий голос.
- Доброго дня, це Літвін, головний редактор новин. Мені потрібно забрати
журналіста.
- Так, звісно, яка адреса?
- В мене немає адреси, але є геолокація, ви зможете її знайти? - вона взяла до
рук мобільний телефон, - Це терміново.
- Добре, надішліть дані мені на пошту нашого відділу і ми все зробимо. Куди
привести журналіста?
- У головний офіс. - Олена Володимирівна зробила секундну паузу, - ЇЇ звуть
Наталія Літвін, її пограбували, тому по делікатніше з нею.
- Добре, ми спробуємо. - запевнив чоловічий голос.
- І зробить це максимально конфіденційно, не потрібно оприлюднювати те, що
на наших працівників нападають. - доки вона розмовляла, встигла надіслати
лист з геолокацією і відкласти мобільний телефон, - Лист я надіслала, і
надішліть водієві мій особистий номер, щоб він в разі чого мені зателефонував.
- Все зробимо. Водій вам зателефонує, як тільки забере вашого журналіста.
- Дякую. - сказала вона і поклала слухавку.
Задзвонив мобільний телефон.
- Ви знайшли? - запитала Олена Володимирівна, - Де цей автомобіль? Яка
адреса ремонтного сервісу? - взяла ручку і відкрила записник, - Дякую.
Відклала мобільник і записала адресу в записнику, потім продублювала на стікері що
лежав поряд.
Знову підійшла до дверей, та цього разу відкрила їх і оглянула всіх присутніх у
великому спільному кабінеті. Всі журналісти та редактори ніби працювали, окрім одної
дівчини, котра щось роздивлялася у своєму телефоні. Олена Володимирівна ніяк не
могла згадати її імені, тому вийшла зі свого кабінету і підійшла до неї. Дівчина навіть не
помітила, що поряд з нею стояла головний редактор новин і далі продовжувала
роздивлятися фотографії. Стримуючи обурення, Олена Володимирівна приклеїла
стікер на екран мобільного телефону, що спочатку шокувало дівчину, та коли вона
побачила, хто це зробив, то запанікувала і сховала телефон, разом з приклеєним
стікером у шухляду свого столу.

- Отже, так. - сказала редактор, - Там адреса сервісу з ремонту автомобілів і
номерний знак. - зробила паузу, дивлячись як молода журналістка відкриває
шухляду і відриває стікер від мобільного, - Їдеш туди, в багажнику має бути
флешка. Ти мене розумієш? - дочекалася доки журналістка кивне і продовжила,
- Знаходиш флешку і приносиш її до мене. У тебе година.
Не дочекавшись відповіді, Олена Володимирівна розвернулася і швидко пішла до
свого кабінету. Почувши, як стілець вдарився об стіл, а по коридору хтось побіг - вона
усміхнулася. Їй завжди було приємно, коли її боялися і робили все, що вона скаже.
Увійшовши у свій кабінет, вона обережно зачинила за собою скляні двері.
- Що ж з тобою робити, пані Літвін? - промовила сама до себе і підійшла до столу,
на краю якого лежала візитна картка працівника СБУ, кілька секунд
подивившись на підкреслений маркером телефонний номер, вона додала, -
Спочатку правда, а потім закон.
Більше як годину Олена Володимирівна просиділа в своєму кріслі дивлячись у
монітор з відкритим, порожнім текстовим файлом. Час від часу, вона друкувала перші
слова, що спадали їй на думку, а потім все видаляла. Коли в двері постукала молода
журналістка, редактор показово відвинула клавіатуру, ніби їй заважають працювати і
жестом запросила дівчину в кабінет.
- Ось те, що ви просили. - сказала журналістка і поклала на стіл флешку, - Я
ледве її знайшла, довелося залізти під обшивку. Що на ній?
- Тебе це не стосується. - редактор взяла флешку в руку, - Ти ще щось хотіла
сказати?
- Та ні, просто цікаво. - дівчина зробила маленький крок назад.
- Все, вільна. - подивилася прямо в очі підлеглій, - Ще раз побачу, що ти граєшся
телефоном, то звільню. Ти мене зрозуміла? Іди займайся своїми справами.
Дочекавшись, доки журналістка закриє за собою двері, Олена Володимирівна
під’єднала флешку до комп’ютера і почала переглядати її вміст. Через десять хвилин,
вона взяла до рук телефон і знайшовши номер режисера новин натисла на кнопку
виклику.
- Привіт. - сказала вона дочекавшись відповіді, - Звільни мені три хвилини ефіру,
в мене буде сенсаційна новина. Вдасться? Ну все, я готую сюжет.
Коли зв’язок перервався, вона знайшла серед контактів ще один номер і їй відразу
відповіли.
- Доброго дня Олено Володимирівна. Ви щось хотіли?
- Так, ти ж знімав сюжет про лабораторії і віруси?
- Я, а що сталося? - на мить зависла пауза, - На нас знову подали в суд?
- Ні, принаймні поки що. - редактор усміхнулася, - Кидай всі свої справи і йди до
мене, в мене є матеріал для сюжету.
Не чекаючи відповіді, Олена Володимирівна поклала мобільний телефон на стіл, і
повернулася до перегляду файлів з флешки.