Глава 18 “Ціль досягнуто!"

Озираючись по сторонах, я побачила з'їзд з дороги, що вів у ліс. Звернувши, заїхала
якомога далі і зупинилася. Сльози текли по щоках і я навіть не намагалася їх стримати.
Серце билося з такою швидкістю, що мені здавалося, ніби воно намагається
вирватися з моїх грудей. Мені було страшно, я панікувала і зовсім не знала що робити.
Сидячи у вкраденому поліцейському автомобілі і ховаючись від невідомої дівчини з
пістолетом - звісно я була в розпачі. В моїй голові все переплуталося, пріоритети
мінялися. Я хотіла вибачитися перед чоловіком, перед людьми, котрих я інфікувала,
звісно, мені хотілося ще врятувати цілий світ від змови за допомогою свого сюжету і
стати відомим журналістом. Я багато чого хотіла, але зовсім не знала що робити далі.
В розпачі я поклала руки на кермо і схиливши голову розплакалася. Крізь сльози,
побачила біля своїх ніг те, чого раніше не помічала і що подарувало мені надію.
Коли я викинула тіло полісмена з водійського сидіння, з його кишені випав мобільний
телефон, котрий я підняла. З другої спроби я вгадала пін код, це були цифри 2 5 8 0.
Мені пощастило, що колишній власник не був креативним у виборі паролів. Витерши
сльози, я зателефонувала на телеканал, а після десяти хвилин пояснень мене
з'єднали з головним редактором новин.
- Доброго дня. - сказала я
- Наталія, що з тобою сталося? Де ти? Тебе розшукує поліція і не тільки.
- В мене неприємності.
- Це я вже зрозуміла. Розповідай, що відбувається. - сказала вона спокійним та
наполегливим тоном, - Куди ти влізла із своїм розслідуванням?
Крізь сльози почала розповідати. Сказала, що це все моя вина, що мене інфікували
через кактус і хочуть вбити. Я схлипувала, пропускала слова і говорила все що
спадало на думку. Як невідома дівчина з пістолетом вбила полісменів на заправці, як
мене прикували до стільця, потім знову про дівчину і про те, як я викрала поліцейський
автомобіль. Це був просто потік думок, я не могла все розповісти послідовно, починала
розповідати про Львів, переключалася на те, як розмовляла з Максимом в київському
кафе, а потім всі померли в ньому. Я кричала, що потрібно врятувати світ від змови,
що в мене розбите обличчя і досі болить рука. На мить я заспокоїлася, зрозуміла, що
мої слова схожі на істерику мого сина, коли його вкусила бджола, він також плакав,
щось кричав, але нічого не міг пояснити.
Головний редактор слухала мене не перебиваючи.
- Потрібно знайти флешку. - сказала опанувавши себе.
- Яка флешка? - її голос звучав знервовано, - Ти несеш якусь нісенітницю! Ти
можеш приїхати в головний офіс? До тебе тут багато питань у поліції.
- Ні, я не можу приїхати. - чесно відповіла я і витерла сльозу із щоки.
- Чому?
- Я в лісі у вкраденому поліцейському автомобілі. - стрималася щоб знову
не розплакатися, - Знайдіть флешку і ви все зрозумієте.
- Зачекає твоя флешка. - в неї голос став немов сталевий, - Ти можеш сказати де
ти знаходишся?
- Я і сама не знаю. - сльози знову покотилися, - В лісі.
- Надішли на мій номер геолокацію, я вишлю за тобою водія.
- В мене немає вашого номера, це не мій телефон. - я вже знову плакала.

- Заспокойся і введи мій номер в телефон.
Стримуючи паніку, котра вже майже мною заволоділа, записала телефонний номер і
відразу надіслала своє місце розташування.
- Флешка у багажнику схована, під обшивкою, там всі матеріали. - сказала я, з
відчуттям спокою, - У Ігоревому автомобілі, на якому ми потрапили в аварію.
- Добре, я знайду її, а ти чекай, за тобою скоро приїдуть. Нікуди не йди, просто
чекай.
Голос з телефону зник. Я зробила все, що могла, щоб врятувати світ. Я себе відчувала
героїнею, з понівеченим обличчям, інфікувавши багатьох людей і прирікши їх на
смерть і зруйнувавши свою сім’ю.
Обшукавши автомобіль, я знайшла пачку сигарет і запальничку в бардачку і ковдру в
багажнику. Вирішила зачекати. Тому, постеливши неподалік від автомобіля, в хащах
ковдру, лягла не неї і дивилася на сигарети що тримала в руках. За все життя, я лише
двічі пробувала курити і те, ще п’яною студенткою, можливо варто спробувати знову?
Хіба стане гірше від цього? Хіба може все бути ще гірше? Я пожертвувала всім, що в
мене було, заради порятунку народу від обраної ними влади. Мені все ще не вірилося,
що це все правда, а не сон. Але у вісні немає болю, а в мене боліло все тіло, до цього
моменту я просто не зважала на це, я мала ціль.
- Хіба це все того варте? - запитала я звертаючись до себе, - Все втратити, щоб
розповісти правду. Пожертвувати людськими життями заради сенсації. Напевно
це питання ставлять собі всі герої.
Я заплющила очі, розслабилася. Я зробила все, що могла. Залишилося дочекатися
порятунку. Прокручуючи ці слова в голові, я заснула.