Глава 17 “Дорога”

   Прийнявши свою безпорадність, я просто чекала і дивилася у вікно автомобіля. Люди
їхали у своїх справах і навіть не здогадувалися що на них чекає. Вони так легко
сприйняли трагедію в країні, ніби і не помітили смерті великої кількості громадян. І сприйняли як неважливу подію, ще один виток в історії країни. Навіть я, як не боляче зізнаватися, сприймала це як теракт і взялася за розслідування лише заради сюжету і
своєї кар'єри. Я помилялася, як і решта людей. А тепер, коли я дізналася маленьку
частину правди мій світогляд змінився. Маючи можливість розповісти світові правду, я
навіть не можу нікому зателефонувати. Натомість, супроводжуючим мене полісменам
хтось зателефонував.
- Слухаю. - сказав полісмен взявши слухавку, - Так, правильно. - кілька
секунд він слухав, - Це наказ? - незадоволеним голос запитав він, - Але це
суперечить... - голос в телефоні його перебив, - Прийнято, ми зупинимося.
Полісмен сховав мобільний телефон в кишеню і відкинувшись на сидіння протер очі.
- Що сталося? - запитав напарник, котрий був за кермом, - Новий наказ?
- Так, вони хочуть, щоб ми зупинилися на найближчій заправці. Сказали, що за
нами виїхали якій спеціальні агенти.
- Хто ж ти така? - запитав полісмен дивлячись на мене через дзеркало заднього
виду, - За тобою такі поважні люди їдуть.
- Просто журналіст. - відповіла я, але хотіла сказати набагато більше.
Через пів години ми зупинилися на АЗС. Полісмени сиділи і навіть не розмовляли. Я
передчувала щось погане, але не могла цього сказати їм, адже вони все одно не
повірять. Потрібно щось вигадати. Я не можу здатися зараз, коли я так близько до
мети. Що мені робити? Рефлекторно я почала перевіряти свої кишені. Я стримано
усміхнулася, коли знайшла своє журналістське посвідчення. В моїй голові з'явився
план.
- Можна в туалет? - запитала
- Краще дочекатися агентів. - відповів полісмен, - Ви не проти?
- Дуже проти. - я усміхнулася своїм понівеченим обличчям, - Я все ж жива
людина.
- Добре, тільки пообіцяйте мене не підставити. - полісмен відкрив дверцята
автомобіля.
Ми уввійшли до АЗС. Людей майже не було, лише касир і двоє жінок біля кавового
апарата. Я, задивившись на них, наштовхнулася на стелаж з різними дрібницями.
Гучно вибачилася і пішла далі.
   Полісмен зазирнув у вбиральню, побачивши, що там нікого немає впустив мене і
зачинив двері. Я зупинилася і озирнулася. Жодного вікна і жодного варіанту для втечі.
Я дістала з кишені маркер, котрий непомітно взяла коли наштовхнулася на стелаж і
великими літерами на дзеркалі написала: "Мене звуть Наталія Літвін, я журналіст.
Мене викрали і силоміць везуть невідомо куди. Зателефонуйте за номером на
посвідченні!!!." На умивальник поклала своє посвідчення журналіста, на котрому
великими цифрами було написано телефонний номер служби безпеки телеканалу.
Помивши руки для конспірації, вийшла з вбиральні.
Полісмен нічого не сказав, лише вказав рукою на вихід. Виходячи, ми зіткнулися з
молодою парою що трималася за руки. Я усміхнулася і пропустила їх. Ми підійшли до
поліцейського автомобілю. На моє здивування, поряд з ним стояла молода дівчина з
дуже знайомим обличчям.
- Вам допомогти? - запитав полісмен взявши мене за плече.
- Звісно. - дівчина усміхнулася і підійшла до нас.
Я не могла згадати її обличчя. Це було дивно, але не лише це. Полісмен, що сидів за
кермом не рухався. Чому? Рука полісмена на моєму плечі обм'якла. Я перевела погляд,
в той момент, коли дівчина щось колола полісменові маленьким шприцем у плече.
Тепер я її впізнала. Це дівчина з кактусом, з якою я зіткнулася біля телеканалу. Вона
мені також щось вколола?
- У вас все добре? - чоловічий голос за спиною, - Вам допомогти?
Я розвернулася і побачила пару, з котрою ми зіткнулися при виході з АЗС.
- Вас звуть Наталія? - запитала дівчина тримаючи свого хлопця за руку, - Вам
потрібна допомога?
Я не встигла відповісти. Боковим зором я побачила, як невідома відштовхнула ледь
притомного полісмена і швидким відпрацьованим рухом дістала пістолет із кобури за
спиною.
Постріл.
Я зробила кілька кроків до автомобіля, та отримала сильний удар у потилицю і впала
на асфальт.
Знову постріл...
Я поповзла до автомобіля здираючи шкіру з долонь.
Почулися крики, чоловічий голос щось вимагав, я не могла розібрати слів.

Пролунав ще один постріл.
Я схопилася за колесо і заповзла під автомобіль. Хтось вхопив мене за ногу і
намагався витягнути. Пручаючись із усіх сил я намагалася повзти далі.
Почувся клаксон автомобіля і знову чийсь крик. Мою ногу відпустили і знову пролунав
постріл. Я проповзла під автомобілем і відкрила дверцята водія. Підвівшись, я
побачила, як невідома дивиться на мене і направляє на мене пістолет. Завмерши, я
чекала пострілу.
Натомість, побачила як із автівки, яка напевно щойно приїхала, виліз чоловік із
кров'ю на одязі. Він тримав в руках битку. Невідома якимось чином зрозуміла куди я
дивлюся і не опускаючи пістолет розвернулася. Це був мій черговий шанс на
виживання.
Я викинула з водійського крісла полісмена, на щастя він був непристебнутий.
Коли пролунав постріл я вже завела двигун і сіла в крісло. Боковим зором я побачила,
як на мене направляють пістолет.
Перемкнула передачу і натисла на педаль газу. Дверцята захлопнулися самі. Скло в
дверцятах розсипалося кол пролунав постріл. Автомобіль швидко зрушив з місця.
Пролунав ще один постріл і заднє скло також розсипалося, а в лобовому з'явився отвір
обрамлений павутиною тріщин.
Автомобіль виїхав за межі заправки, я навіть не озирнулася.