Глава 16 “Новини”

   Коли карета швидкої зупинилася біля лікарні. У вікні я побачила полісменів. Знову
тікати? От тільки куди йти? Мені потрібна допомога.
Двері відчинилися. Молода лікарка допомогла мені вийти з автомобілю, де мене
відразу зустріли полісмени.
- Ми можемо вам чимось допомогти? - запитав один з них, - Когось повідомити про
ваш стан?
- Я журналіст, ви можете зателефонувати на телеканал? - запитала я, вже
знаючи їхню відповідь, - Вони знають, що робити.
- Звісно, ми зателефонуємо. - полісмен усміхався, - Ви не проти пройти з нами?
Я була не проти, навіть за те, щоб мене відвели в закрите приміщення, де буде менше
людей, котрих я можу інфікувати.
   Через кілька хвилин я з поліцейськими увійшли в одну з процедурних лікарні. Мені
ставили багато запитань з приводу аварії і я відповідала на все чесно, приховуючи
лише те, що мене викрали, що я била свого викрадача і що я інфікую людей
смертельним вірусом. Я розуміла, що невдовзі все розкриється, та все ж, надіялася,
що головний редактор допоможе мені дістатися до Києва.
   Мені принесли кави і один з поліцейських зателефонував у службу безпеки
телеканалу. Я надіялася особисто поговорити з представником, та мені не дозволили.
Мені лише сказали, що мене відвезуть в столицю, а всі подробиці мені розкажуть
офіційні представники СБУ.
На всі мої запитання була лише одна відповідь - "Вам все пояснять офіційні
представники." Я не знаходила інших варіантів, окрім як підкоритися. На прохання
зателефонувати моєму чоловікові мені відмовили, так само, як і не дали поговорити
з головним редактором. Я знову відчула себе у полоні, хоча на задньому сидінні було
зручніше ніж прикованою до залізного стільця.
- Нам наказали їхати не зупиняючись до Києва. - сказав один з поліцейських, - І
ще, не випускати вас із автомобіля. Вибачте за такі незручності, але це наказ і
ми будемо його виконувати.
- Я все розумію. - збрехала я, бо насправді нічого не розуміла, - Ще щось
повідомили?
- Лише те, що ви дуже важливий свідок і все почуте від вас це державна
таємниця.
- Зрозуміло. - спробувала усміхнутися, - Отже, розмовляти нам небажано? Можна
хоч радіо увімкнути?
Один з полісменів увімкнув радіо. Грала якась чергова пісня про кохання і я,
відкинувшись на сидінні задрімала. Музика перервалася випуском новин.
Приємний жіночий голос розповідав про покращення економічного стану в країні.
Після того як, ЄС пробачили зовнішній борг України всі політики прогнозували швидке
зміцнення економіки. Також, ведуча розповіла про новий транш коштів від Євросоюзу
для подолання наслідків нещодавнього вседержавного теракту та його розслідування.
Звітувати про результати розслідування буде особисто президент на зустрічі країн
великої двадцятки.
   Сон мене відразу покинув після цих слів. Я зрозуміла, що означав той незрозумілий
план. Після тестування відео на власному населенні, влада зможе розповсюдити це
відео на весь світ. Проект "стіна" це якийсь захист від цього всього. А "вірус" - це пункт
плану, що означає контрольовану епідемію. "Зустріч" - до цього моменту я не розуміла
що це значить. На зустріч великої двадцятки зберуться керівники всіх країн Європи і не
тільки. Невже все настільки просто? Невже я, мимоволі, зробила тестування цього
вірусу. Невже їхній план я втілила в життя? Я, не розуміючи всього, спілкувалася із
людьми, котрі знали правду про нещодавній теракт і всіх їх інфікувала. Я прирекла на
смерть стільки людей і все заради свого сюжету. Якщо я все правильно зрозуміла, то
зустріч великої двадцятки перетвориться на масове вбивство. Потрібно це зупинити.
Розповісти людям правду!
- Дозвольте мені зателефонувати? - стримуючись попросила я, - Мені терміново
потрібно поговорити з головним редактором новин.
- Вибачте, але вам заборонено. - один з поліцейських подивився на мене, -
Заспокойтеся, через кілька годин ми вже будемо в столиці.
- Мені потрібно подзвонити! Ви не розумієте, це терміново! - я вже не
стримувалася, - Якщо ви мені не дозволите зателефонувати, то загине багато
людей!
- Будь ласка заспокойтеся. - голос полісмена звучав стримано, - Інакше нам
доведеться прийняти міри.
- Які ще мірі? - я вже перейшла на крик, - Що ви мені зробите?
- Одягнемо вам наручники. - мить він оцінював мою реакцію і продовжив, - І ви
доїдете до столиці без дзвінків і в наручниках. Я все ж пропоную зачекати кілька
годин в комфорті, а потім зробити необхідний дзвінок під наглядом СБУ.
- Невже ви не розумієте?
- В нас наказ і ми не будемо його порушувати.
Після цих слів, на своє здивування, я зраділа, що інфікувала їх вірусом. Це була зла
думка, котре мене налякала. Потрібно чекати, інакше вони і справді закують мене в
наручники і не стануть слухати. Потрібно все їм розповісти. От тільки навіщо? Хіба
вони мені повірять? Хіба хоч хтось повірить в мої слова? Я б не повірила. Це все
настільки абсурдно і просто, що в це неможливо повірити. Все найгеніальніше завжди
найпростіше. Люди мають про все дізнатися!
- А коли з’їзд великої двадцятки? - заспокоївшись запитала я, - Це ж скоро?
- Це завтра. - полісмен усміхнувся, - Щойно ж по радіо сказали.
- Коли ми доїдемо до Києва?
- Ви взагалі нічого не чуєте? - усмішка стала ще ширшою, - Через кілька годин.
Я не відповіла. Що робити, коли ти можеш врятувати цілий світ, але не можеш зробити
один телефонний дзвінок? Потрібно заспокоїтися і не загострювати ситуацію. Я
розповім головному редактору про забуту флешку і вона зробить все потрібне. Мені
необхідно дочекатися. Потрібно чекати, втрачаючи безцінні години до всесвітньої
катастрофи.