Глава 15 "Будь-якою ціною"

Лежачи під великим кущем, я дивилася на дорогу, де стояв чоловік з пістолетом. Він
протирав очі, мов мала дитина коли хоче спати. Зрідка проїздили автомобілі, та він на
них не зважав і продовжував вдивлятися у хащі.
Що робити? Тікати далі в ліс? Цей ліс великий? Де я знаходжуся? Куди мені бігти?
Потрібно дістатися до автомобіля, щоб виїхати з цих хащів. Забувши про те, що я
перспективна журналістка, доросла поважна жінка і про свою гордість, я поповзла
поміж кущами.
   Кожен метр мені давався все важче. Мої понівечені руки спочатку повернули собі
чутливість, а разом з нею і біль. Та я все одно продовжувала повзти. Зупинившись щоб
відпочити, я дивилася на дорогу. Хвилину, потім ще одну, через п'ять хвилин я вже
поклала голову собі на брудну руку і просто дивилася на зрідка проїжджаючі автомобілі.
   Можливо він поїхав? Потрібно вибратися на дорогу. Я поповзла в бік дороги. Мого
викрадача не було видно і це не могло мене не радувати. Дозволила собі сісти і ще раз
озирнутися. Навколо нікого не було. Потрібно зупинити якийсь автомобіль, можливо
мені знов пощастить і мене хтось підвезе.
   Я підвелася і вийшла на узбіччя. Ще раз озирнулася і завмерла. В менш ніж в
десяти метрах від мене, з націленим на мене пістолетом стояв чоловік із заклеєною
пластирем раною на щоці.
- Ви вже закінчили повзати? - він наближався до мене не опускаючи зброю, - Не
рухайся інакше я стріляю.
- Що ви з мене хочете? - повернувшись до нього обличчям запитала, - Навіщо вам
це все потрібно?
- Лише скажи, хто тобі передав інформацію і кому ти її показувала. - чоловік
опустив пістолет, - І я вас відразу відпущу.
Він дивився на мене прищурившись, ніби хотів роздивитися. Я помітила, що він почав
повільно підіймати пістолет. В цей момент поряд з нами зупинився автомобіль.
- Киньте зброю! - вигукнув поліцейський вилізши з автомобіля з пістолетом в
руках.
- Добре! - чоловік неймовірно швидко повернувся до полісмена, прицілився і
вистрілив.
Полісмен впав на капот свого автомобіля і сповзши по ньому вдарився об асфальт.
Викрадач знову направив на мене пістолет.
- Я слухаю. - він підходив все ближче, - Залишилася одна спроба.
- Це був Максим, я його прізвища не знаю. - зізналася я, - Це все, що я знаю.
- Кому ви передавали інформацію? - чоловік знову опустив пістолет, - Я слухаю.
Я не встигла відповісти. Пролунав постріл і мій викрадач випустив з руки пістолет і
вхопившись за ліву ногу повалився на асфальт. Я побачила полісмена, котрий
перевертався на спину кашляючи кров'ю. Перевела погляд на свого кривдника, котрий
все ще стискав поранену ногу, а поряд з ним лежав пістолет. Я вхопила пістолет і
натисла на спусковий гачок. Чоловік закричав. Я зробила ще один постріл і його крик
перетворився на хрип. Після третього пострілу чоловік припинив рухатися і стік кров'ю. Я
все ще стояла над мертвим тілом мого викрадача, коли в поліцейський автомобіль
врізалася вантажівка на великій швидкості.
   Розбите скло полетіло в різні боки. Поліцейський автомобіль пролетів поряд зі мною і
зупинився в деревах. Самого полісмена більше не можна було впізнати, адже він
потрапив під колеса вантажівки, залишивши свої останки на протязі гальмівного шляху.
Вантажівка після зіткнення перевернулася і перекрила дорогу.
Все відбулося так швидко, що я нічого не зрозуміла. Я була шокована і зробила ще
один постріл в бездиханне тіло викрадача. Звук пострілу повернув мене в реальність.
   Потрібно вибратися з цього лісу! Пістолет я кинула що було сил у хащі. І побігла до
вантажівки. Водій ще був живим, доки я не допомогла йому вибратися з кабіни. Я
інфікувала смертельним вірусом ще одну людину...
- Як ви? - запитала я у водія.
- Та трохи боляче. - він спробував розсміятися, а натомість почав кашляти.
- Заспокойтеся. - силоміць положила водія на землю, - Не рухайтеся, раптом у
вас перелом.
- Вам теж дісталося? - запитав дивлячись на моє розбите обличчя.
- Так, трохи дісталося. - усміхнулася, - Не розмовляйте, дочекайтеся швидкої.
Автомобілів навколо ставало все більше. Водії підходили до мене, цікавилися, як моє
самопочуття, викликали швидку та принесли аптечку. Всі сприйняли мене за жертву
аварію, і всі вони згодом поплатяться за це. Я намагалася не думати про те, що скоріш
за все, я їх інфікувала невідомою хворобою. Але моя мета важливіша. Я маю
розповісти світові правду. Весь світ має мене почути! Мені потрібно лише знайти
флешку з інформацією. Потрібно зробити все заради мети!
Приїхала швидка. Лікарі перевірили мої поранення і запропонували зачекати поліцію.
- Можна зачекати в лікарні? - я хотіла якнайшвидше покинути це місто, - В
мене голова крутиться.
- Ну добре. - молода лікарка усміхнулася не відводячи погляду від моїх зап'ясть, -
Ми зачекаємо на поліцію у лікарні.
Мене посадили в автомобіль швидкої і вкололи знеболююче. Мені відразу захотілося
лягти і заснути. Забути про все, що відбувається і відпочити. Та все ж, я
пересилювала своє бажання відпочити. Молода лікарка не зводила з мене очей.
Напевно вона все зрозуміла з моїх поранень. Потрібно буде втекти з лікарні. Потрібно
рухатися, і дістатися до телеканалу будь-якою ціню!