Глава 14 “Втеча”

Автомобілі проїжджали повз мене і з кожним з них я втрачала віру в людей. Звісно,
самотня жінка на узбіччі із закривавленим одягом і розбитим обличчям не викликає
довіри. Ніхто не знає, що я потрапила в халепу, що мене викрали, що я хочу врятувати
весь світ. Я схожа на жінку котру побив коханець алкоголік з яким я випивала вночі. Я
це чудово розуміла, як і те, що сама б не зупинилася підвезти таку людину. Але мені
потрібна була допомога.
В момент, коли я в черговий раз озиралася боячись побачити своїх викрадачів,
поряд зупинився автомобіль. Я навіть спробувала усміхнутися, але це було занадто
боляче.
- Що з вами сталося? - запитав чоловік з сивим волоссям виходячи з авто.
Я не відповідала. Лише дивилася на маленьку дівчинку на передньому сидінні. Вона з
цікавістю дивилася на мене. Маленька дитина років п’яти... Чоловік зупинився, щоб
допомогти мені, навіть не підозрюючи, що відбувається. Можливо мені просто втекти?
Я не можу сісти в цей автомобіль, адже я можу заразити цих людей. Невинна дитина
може померти за те, що її батько вирішив мені допомогти? Що мені робити? Невже я
можу пожертвувати їхніми життями? Потрібно втекти, щоб не наражати їх на
небезпеку.
- З вами все в порядку? - запитав чоловік беручи мене за плечі, - Ви мене чуєте?
Вам потрібно в лікарню.
- Так, чую, дякую. - сказала я, розуміючи, що вагатися мені вже пізно, - Ви мене
підвезете?
- Звісно, до лікарні?
- Ні, до Києва. - зізналася я, в надії що мені пощастить, - Ви до Києва їдете?
- Вам потрібно в лікарню. - чоловік взяв мене за руку і повів до автомобіля, - Я
зателефоную в поліцію. - відчинив дверцята.
- Дякую. - сказала я сідаючи на заднє сидіння, - Можна зателефонувати від вас?
- Так, звісно. - він дав мені мобільний телефон, - Зателефонуйте в поліцію.
- Я зателефоную чоловіку, він мене чекає. - взяла телефон, - Ви ж до Києва
їдете?
- Майже, ми вас підвеземо, не хвилюйтеся.
Автомобіль щойно зрушив з місця, а я вже набирала єдиний номер телефону який
пам’ятала на пам’ять - номер мого чоловіка. Він довго не відповідав, та врешті з
телефону почувся його голос:
- Ало.
- Коханий, це Наташа, в мене неприємності. - на моїх очах з’явилися сльози, -
Мені потрібна твоя допомога.
- Справді? - його голос звучав не так, як завжди, - Тепер тобі потрібно моя
допомога?
- Так, в мене тут.. - почала говорити я, але Іван мене перебив.
- Мені тут зателефонували з поліції, запитували де тебе знайти. - його голос був
на межі з криком, - Сказали, що Вітя, з яким ти мала сексуальні відносини,
помер у лікарні. Я перепитав у них про сексуальні відносини. І що думаєш вони
сказали? Що хвороба може передаватися статевим шляхом. Мені довелося
перевірятися. На моє щастя, я здоровий. Ти мені нічого не хочеш пояснити?
- Ваня, я все поясню. - я вже майже плакала.
- Мені вже не потрібні твої пояснення. І розмовляти я більше не хочу. Хіба потім,
коли все заспокоїться, в суді.
Голос Івана зник. Сльози покотилися по моїм щокам. Я простягнула телефон чоловіку
за кермом. Як це можливо? Хіба одна моя помилка може зруйнувати все моє життя?
Невже він повірив поліції, а не мені? Невже він повірив? Він не розуміє, що я хочу
врятувати світ. Невже він мене не кохає? Невже не може пробачити мені
маленьку помилку? Що мені робити? Я не маю жодних доказів своїх слів. В мене немає
нічого, лише теорія змови. Потрібно зустрітися з головним редактором і все їй
розповісти. Як мені довести свої слова? У вихорі думок, я згадала одну із своїх
помилок, котра тепер могла все змінити. Я забула флешку із усією інформацією в
автомобілі Ігоря, котрий мали привезти на телеканал. Це мій шанс підсилити свої
слова фактами. Я ще зможу все розповісти людям і зробити свій сюжет. Не даремно ж
я наразила на небезпеку цих чудових людей.
В роздумах про майбутнє, я заснула.
Прокинулася я коли автомобіль різко зупинився. Дівчинка щось шепотіла своєму
батькові. Ми були на узбіччі, попереду стояв якийсь автомобіль. Притулившись до
вікна, я побачила свого викрадача, із заклеєним пластирем обличчям. Він тримав у
руці пістолет і йшов до нас. Чоловік за кермом вхопився за кермо так сильно що в
нього побіліли кісті пальців. Невже я не втекла?
Відкривши дверцята я вилізла з автомобіля і побігла в бік дерев, що росли на узбіччі.
Пролунав постріл і я інтуїтивно впала на землю і озирнулася. Мій викрадач біг в мій бік
виставивши пістолет. Автомобіль, на якому я намагалася врятуватися, швидко зрушив
з місця, і збивши нападника з ніг поїхав.
Це був мій шанс. Доки нападник підвівся на ноги, я вже побігла поміж дерев. Він побіг
слідом. Я бігла не озираючись. Гілки боляче били по обличчю. Я перечіплялася через
коріння і падала, та все одно підводилася і бігла далі.
Пролунав ще один постріл.
Не зупиняючись я бігла далі. Почувши звук автомобілю, я знову повернулася до
дороги. На узбіччі я побачила свого викрадача і він дивився прямо на мене. Щосили
побігла через дорогу. Щойно я перебігла її, як за моєю спиною проїхала вантажівка. Я
побігла через хащі в ліс.