Глава 9 “Що діється?”

Я довго стукала у двері, доки мені відчинили. Олег виглядав стурбованим. Він
відчинив двері і вийшов до мене в коридор.
- Де Вітя? Мені потрібно з ним поговорити.
- Його забрали в лікарню. - Олег глянув мені у вічі повним осудження поглядом, -
Він тобі намагався сказати.
- Що сталося? Що з ним?
- Йому стало погано, щось з очима, я не лікарі. - сховав руки у кишені, - Його
забрали в лікарню, а мені сказали не виходити з кімнати.
- Ще щось сказали? - я нічого не розуміла, - Що лікарі ще сказали?
- Сказали бути в кімнаті. - Олег розвів руками, - Вранці вони повідомлять
результат і бодай щось скажуть.
- Зрозуміло. Дякую.
В мене в голові з'явилося безліч думок. Я не могла зрозуміти, що відбувається. Чому
члени знімальної групи потрапляють в лікарню один за одним? Можливо вони чимось
отруїлися? І я могла отруїтися, але чим? Потрібно зателефонувати в лікарню і все
вияснити. Поглинута власними роздумами пішла до своєї кімнати, навіть не
попрощавшись з Олегом. Лише коли він гучно зачинив двері кімнати я про нього
згадала. Та він мене в цей момент не цікавив. Мені було потрібно зрозуміти що
відбувається.
Знову задзвонив телефон.
- Слухаю. - навіть не дивлячись на телефон відповіла.
- Наталія, що у тебе там відбувається? - голос головного редактора був
знервований, - У що ти влізла? Ти можеш хоч щось пояснити?
- Що сталося? - я почала панікувати від такої кількості питань поставлених
людиною, котра зазвичай небагатослівна.
- Твій водій кілька годин тому помер у інфекційному відділенні. - після цих слів в
мене перехопило дихання, - В редакцію прийшов лист з вимогою припинити
твоє розслідування, а тебе викликають на допит. Що ти розкопала?
- В мене є що показати людям. Але в мене виникла проблема.
- Які в тебе ще проблеми? - голос підвищився.
- Вітя потрапив у лікарню. - відразу зізналася, - І я не знаю що з ним.
- Це твій оператор? Що з ним сталося?
- Я не знаю. Доки я брала інтерв’ю, його забрала швидка з готелю.
- Зрозуміло. - голос головного редактора пом’якшився, - Залишай все як є і їдь на
Київ.
- Але я не закінчила. - спробувала заперечити я.
- Це все серйозно, досить гратися з вогнем. Крапка. Щоб вранці чекала мене в
моєму кабінеті.
Голос з телефону більше не було чутно. Сховавши телефон в кишеню, поправила
рюкзак і пішла до свого номеру. Та щойно я вийшла зі сходового майданчика в
коридор, то побачила біля моєї кімнати чоловіка він саме стукав у двері. Бажання
сховатися прийшло занадто пізно - один з чоловіків подивився на мене і усміхнувся.
- Доброго дня! Наталія Юріївна. - чоловік не переставав усміхатися, - А ми вас
чекаємо.
- Хто ви? - я так і стояла в проході в коридор, - І навіщо ви мене шукаєте?
- Ми з поліції. - чоловік дістав з кишені посвідчення, - Мене звати Сергій, ми
хотіли поставити вам кілька запитань.
- З якого приводу? - із своєю професійною витримкою запитала я.
- Ми можемо пройти у ваш номер?
- Краще поговорити тут. - в кишені завібрував телефон і я за звичкою його
дістала, на екрані було фото мого чоловіка, він знову вибрав не найкращий
момент для дзвінка і я його відхилила, - Про що ви хотіли поговорити?
- Вам відомий готель у місті Буск під назвою Ганна? - Сергій підійшов до мене, -
Не пригадуєте?
- Так, я там зупинялася. - зізналася я, - Яке це має значення?
- Власниця готелю потрапила в лікарню. - сховав посвідчення, - І що дивно, з
такими ж симптомами як і водій з вашого телеканалу. На додачу, мені
повідомили, що кілька годин тому, ще один працівник телеканалу потрапив у
лікарню з такими ж симптомами. Вам це не здається дивним?
Я не знала що відповісти. Почуте не вкладалося в моїй голові. Що відбувається? Чим
захворіли всі ці люди? Можливо і я захворіла?До чого тут поліція? Нічого не розумію.
- Я затримана? - зібравши думки запитала я.
- Ні, ви не затримані і навіть не під підозрою. - Сергій усміхнувся, - Лише попрошу
вас залишатися в номері і нікуди не виходити.
- З якої причини? - я все ще нічого не розуміла.
- В цілях безпеки. Вам краще залишитися в готелі і ні з ким не контактувати. - він
знову усміхнувся, - Можливо ваші колеги отруїлися чимось в готелі “Ганна”.
- Але мені потрібно повертатися до Києва.
- Завтра повернетеся я вам обіцяю. Вранці в лікарні зроблять аналізи вашому
колезі і ми будемо знати причину захворювання.
- Я можу йти у свій номер? - в моїй кишені знову вібрував телефон, - Чи я
затримана?
- Та ні, проходьте відпочивайте.
Оминувши поліцейського, котрий не відривав від мене погляду, і відчинивши двері
увійшла в номер. Побачивши на телефоні невідомий номер, секунду повагалася і
прийняла дзвінок.
- Слухаю.
- Наталія, це Андрій, впізнали?
- Так, впізнала. - збрехала я.
- Я знайшов дещо цікаве у ваших файлах. - його голос був збуджений, - Ми
можемо зустрітися?
- Так, можемо. - в цей момент я вирішила не дослухатися до порад
поліцейського, - Коли вам буде зручно?
- Я під’їду на протязі години. Вам сподобається те, що я знайшов.
- Де вас чекати? - запитала я визираючи у дверне вічко переконуючись що
поліцейський пішов.
- Біля входу в готель. - Андрій ледь стримував свій захват, - Вам це точно
сподобається. Світ має про це дізнатися.
- Я буду вас чекати біля входу.
  Кинувши телефон в крісло, я лягла на ліжко. Що робити далі? Відповідь на це питання
я не могла знайти у своїй голові.