Глава 4 “Флешка”

Наш автомобіль повільно виривався з полону заторів. Максим переважно мовчав, а я
не знаходила слів, щоб розпочати розмова. Мені було життєво необхідно почути його
історію, його слова змінили моє ставлення до катастрофи.
В мене задзвонив телефон. Діставши його з кишені, побачила, що мені телефонував
мій чоловік.
- Доброго ранку. - промовила я в телефон прикриваючись рукою.
- Ти зайнята? - Іван вміє запитувати риторично, - Ти коли повернешся?
- Я ж казала, що в суботу, а що сталося? - запитала далі прикриваючи рот рукою.
- Та нічого не сталося, просто цікаво.
- Давай я перетелефоную тобі увечері?
- Я знайшов стільці нам у вітальню, подивишся які тобі подобаються? - як завжди
вчасно він згадує про свої ідеї, - Тай відразу замовлю.
- В мене немає часу на це, давай вечором продовжимо.
- Я зрозумів, працюй, як буде бажання то поговоримо. - я хотіла відповісти, але
зв’язок вже перервався.
Видавивши з себе усмішку, сховала телефон до кишені.
- Вас чекають дома? - запитав Максим дивлячись у вікно.
- Я надіюся, що чекають. - Дізнаюся, як повернуся.
- А я навіть не знаю, чи моя квартира вціліла. - він подивився прямо мені у вічі, -
Навіть не знаю що мені робити далі?
- Хіба вам нічого не розповіли? - мені хотілося його підбадьорити, - Всім
постраждалим видадуть матеріальну допомогу і кошти на відновлення житла.
- Ви правда в це вірите? - Максим усміхнувся, - Коли ми дісталися до Києва, нас
зустріли як героїв. Цілих десять хвилин нас знімали телекамери. Мені навіть
потис руку якийсь депутат чи можливо навіть міністр. Нас фотографували і
обіцяли все потрібне. - він знову подивився у вікно, - А потім мене посадили в
автобус і завезли в готель, де я майже добу просидів в кімнаті з однією
пляшкою води. Виходити було заборонено та в мене і не було сил кудись іти.
Потім нам принесли допомогу.
- Хто приніс? - мені стало цікаво, але водночас і некомфортно.
- Волонтери. - він розсміявся і продовжив, - Дві дівчини принесли мені одяг, і за
це я відбув цілу фотосесію. Вони давали мені штани і фотографувалися зі мною,
потім футболку, куртку і тому подібне. Мені передавали речі майже годину.
- Вас це пригнічувало?
- Пригнічувало? - махнув рукою, - Та ні, мені було все одно. Потім мені принесли
їжу і під телекамери діставали всі покупки і давали мені в руки, а в кінці
попросили подякувати якогось депутата. Потім про нас забули.
- Тобто забули?
- Раз в день приносили їжу, суп - завжди з рисом, круасан пляшечку води і якусь
кажу з умовним м’ясом.
- Це був раціон на день? Ви про це нікому не сказали? - я не повірила своїм
вухам, - Чому ви не звернулися до преси?
- А ваші колеги самі приходили. - його голос трохи підвищився, - Вривалися в
номер, просили повторити написаний ними текст, дякували і йшли.
- Зрозуміло. Ви мені про це хотіли розповісти сьогодні? - запитала я, розуміючи,
що інтерв’ю набере політичного напрямку.
- Ні, в мене є дещо важливіше ніж моя розповідь. У вас є ноутбук? - запитав
Максим.
- Так, є. Вам потрібен ноутбук?
- Ви б не могли собі скопіювати певно інформацію? - він дістав з кишені флешку, -
Скопіюйте, а потім оприлюдните.
- Ігор, можна зупинити автомобіль? - я дістала ноутбук зі свого рюкзака.
Автомобіль зупинився на узбіччі. Доки я копіювала вміст флешки на ноутбук, Максим з
Ігорем стояли поряд і курили. Я саме закрила ноутбук і витягла флешку, коли поряд
зупинився автомобіль. Відчинивши дверцята, побачила, як два чоловіки підходили до
Максима.
- Що вам потрібно? - вилізши з автомобіля запитала я, - Хто ви такі?
- Доброго дня! - один з чоловіків дістав документи і показав, - СБУ, залишайтеся
на місцях. - сказав він, коли я зробила крок на зустріч, щоб подивитися на
посвідчення, - Ви порушили закон, коли викрали постраждалого з обсервації.
- Його виселили з готелю і відправили додому. - заперечила я, - Ми просто
допомагаємо йому дістатися додому.
- З вами розбереться слідство. - він сховав посвідчення в кишеню і подивився на
Максима, - Ви б не могли проїхати з нами?
- Не міг би. - Максим кинув недопалок, - З якої причини?
- Це вам не потрібно знати. - чоловік усміхнувся, - не змушуйте нас застосовувати
силу.
- Ви не маєте права. - я знову зробила крок на зустріч.
- Стійте! - викрикнув другий чоловік і направив на мене пістолет, - Не рухайтеся!
- Максим, пройдіть в наш автомобіль, доки ніхто не постраждав. - сказав перший
чоловік.
Я злякалася і не знала що сказати. Хотілося підійти, щось зробити, не дозволити їм
забрати Максима, але не знала як. Те, що я ще не встигла взяти інтерв’ю їх точно не
цікавить. Максим подивився на чоловіків, потім на мене, напевно шукаючи захисту і
не знайшовши пішов до чоловіків. Я запанікувала і не могла навіть ворухнутися, лише
дивилася, як Максима посадили в автомобіль.
Лише коли автомобіль з Максимом від’їхав я подивилася на Ігоря з Вітьою, котрі
навіть не рухалися.
- Що це було? - запитав Ігор дістаючи сигарету, - Викликати поліцію?
- Потрібно подзвонити в нашу службу безпеки. - Вітя дістав свою перепустку і
простягнув мені, - Тут є номер.
- Ні, я зателефоную головному редактору. - сказала я дістаючи телефон, - Вона
має щось знати і підкаже, що робити.
Головний редактор новин довго не брала слухавку.