Глава 1 “Будильник”

  Ненавиджу дві речі: коли дзвонить будильник, і коли твій чоловік цей будильник
вимикає, щоб ти подовше поспала. Ніби мені, доволі успішній журналістці, немає куди
поспішати зранку. Ніби я можу не фарбуватися і не збирати речі у відрядження. Ніби
мимохідь сказаного "Ну вибач" достатньо, щоб я змирилася з тим, що прокинулася за
двадцять хвилин до виїзду, і то не сама прокинулася, а по мені стрибав наш
чотирирічний син, який ще п'ять хвилин не давав мені встати з ліжка.
- Ти хоч уявляєш яке це важливе відрядження? - запитала скидаючи в рюкзак
речі з полиці, навіть не дивлячись які.
- Я ж не знав. - як завжди сказав він своїм дратуючим спокійним голосом.
Ну от як ти можеш не знати, коли я про це говорила ціли[ чотири дні, що це мій шанс
вирватися вперед, що це важлива для країни, та навіть всього світу історія, що мені
доручили цей сюжет, мені, а не комусь з відомим обличчям, а він не знав. Все це
немов блискавка, пронеслося в думках.
- Ну нічого, я напевно забула попередити. - наперекір думок сказала я.
- То буває. - сказав він і посмів усміхнутися, - Зварити тобі кави?
Так, зварити кави і приготувати сніданок, а ще краще не вимикати мій будильник.
- Так, коханий, буду вдячна. - сказала щоб не починати ранок зі сварки.
Звісно, як тільки кава була готова в мене задзвонив телефон:
- Наталія Юріївна, я вже біля вашого будинку. - навіть не привітавшись і не
представившись сказав чоловічий голос, - Можна виходити.
Спробувала відпити кави, але замість смаку, відчула як вона обпікає мій язик. Мій
любий син, Сашко, бігав навколо стола говорячи слова зрозумілі лише йому, а мій
чоловік, Іван, замість того, щоб хоч якось допомогти, готував собі бутерброд.
- За п’ять хвилин виходжу. - сховала свій телефон в кишеню.
- Хто там так рано телефонує? - не дивлячись на мене запитав Іван.
- Мені час бігти. - зловила сина і поцілувала його в лоб, - Ти тут справишся?
- Звісно справлюся. - знову із безглуздою усмішкою, - Ти коли повернешся?
- В суботу зранку. - хоча я це вже казала вчора, але все ж повторила, - Можливо
увечері.
- Але ж сьогодні понеділок, ти нас покидаєш на цілий тиждень?
- Я ж тобі говорила, що це відрядження і воно дуже важливе. Від цього залежить
моя кар’єра.
- В тебе від кожного сюжету залежить кар’єра. - відвернувся і продовжив готувати
бутерброд, - Ніби це найголовніше в житті.
- Вибач, але минув вже місяць після надзвичайної ситуації. - стримано відповіла
я, - Наш телеканал першим вирішив розібратися в ситуації. Хіба ти не розумієш,
як це важливо? В мене є шанс висвітити одну з найбільших трагедій незалежної
України.
- З найбільших трагедій? - з насмішкою в голосі, як він любить, - Кілька людей
втратили глузд і їх швидко знешкодили. Це був терористичний акт, а не
глобальна катастрофа. - взяв свій бутерброд і надкусивши, з повним ротом
продовжив, - В країні війна, економіка ледь тримається, а ви шукаєте сенсації
там де їх немає.
- Ти правда не розумієш? - знову задзвонив телефон, але я вимкнула звук і знову
сховала його в кишеню, - Раптом це не теракт? Якщо і теракт, то хто його
зробив?
- У нас війна, міг і ворог таке зробити. - знову говорив жуючи, - Або це якісь
фанатики, любителі екології і ще щось. Це не важливо, все минулося. Потрібно
жити далі.
Я спробувала заспокоїтися. Глибоко вдихнула і повільно видихнула. Підвелася зі
стільця і вже була готова прощатися, але все ж не стрималася.
- Як ти можеш таке казати? Насправді такий обмежений? Як ти живеш з такими
переконаннями?
- Отак і живу. - знову усміхнувся, - З сином і дружиною трудоголіком.
- Ти мене не розумієш. - взяла свій рюкзак біля дверей, - Все, мені час їхати.
- Гарного дня. - він навіть зробив кілька кроків до мене, але я відчинила двері і він
зупинився.
- І вам гарного дня. - сказала йому, щоб припинити цю розмову і вийшла з дому.
Біля мого нового таунхаусу стояв жовтий мікроавтобус з табличкою “телебачення” на
вітровому склі. Водій стояв поряд з автомобілем і курив.
- Доброго ранку. - з відпрацьованою перед дзеркалом професійною усмішкою, -
Вибачте, що затрималася.
- Та нічого. - і тут він зробив помилку і кинув недопалок на тротуар, - Можемо
їхати?
- У нас так не роблять. - стримуючись із усіх сил.
- Що не роблять? Не виходять вчасно?
- Не кидають недопалки на тротуар. - навіть трохи підвищила голос, - Ми тут
намагаємося жити в чистому місті, а не в смітнику.
- Так ми будемо їхати чи стояти? - водій відчинив дверцята, - Якщо ми
запізнимося, це буде ваша вина.
Я не відповіла через свою ввічливість, просто сіла в автомобіль і грюкнула дверцятами.
Звісно, водій скоса подивився на мене, але промовчав. Хоч щось зробив правильно в
своєму житті.
   Годинник показував сьому тридцять ранку і на дорогах ще було мало машин, але вже
були всі натяки на затори, котрі заблокують рух цілого міста. Водій зі мною не
розмовляв, що мене не могло не порадувати. Навіть спробувала написати план для
майбутнього сюжету, але в голові не було жодної правильної думки. Ранкове місто
було більш цікаве ніж мої записи в телефоні, тому я просто дивилася на пейзажі.
   Водій зупинив автомобіль біля головного офісу телеканалу, і я, звісно не
подякувавши, вилізла знову грюкнувши дверима.