Розділ 4.2

Частина 3

Київська ніч опустилася на Троєщину, поглинаючи недобудовані споруди в своїй безмовній темряві. Моросячий дощ перетворився на сильний, монотонний, і тепер барабанив по дахах, розмиваючи обриси будинків у вікні квартири Олега. Він стояв, дивлячись на сірий, розмитий пейзаж, який освітлювали лише тьмяні відблиски вуличних ліхтарів. Інформація від Максима та Анастасії, а також зізнання Колесника, створили чітку картину. Петро Ковальчук був не просто жертвою, а ключовою фігурою в складному ланцюгу корупції та шантажу. Він діяв як подвійний агент, зливаючи інформацію «КиївБудСервісу» та водночас шантажуючи Колесника. Ця гра стала для нього смертельною.

Олег переглянув файли, які Максим надіслав: детальні фінансові схеми, записи телефонних розмов, скріншоти електронних листів. Кожна деталь вказувала на Олега Скляра як на головного організатора. Скляр, вочевидь, дізнався про подвійну гру Ковальчука і вирішив усунути його, перетворивши вбивство на нещасний випадок. І він використав для цього свого охоронця.

Раптом на екрані планшета з’явилося нове повідомлення від Максима: «Тату, знайшов дещо важливе. Охоронець Скляра, Дмитро Ковальов, зв’язався з Ковальчуком за годину до його смерті. Запис розмови є. Але це не все. Знайшов його адресу. Він живе недалеко від будівельного майданчика, на вулиці Сабурова».

— Молодець, Максе, — пробурмотів Олег, відчуваючи, як адреналін починає пульсувати у венах. Це був прорив. Тепер потрібно було діяти швидко.

Він набрав Ігоря.

— Ігоре, у мене є всі докази. Охоронець Скляра, Дмитро Ковальов, — це він вбивця. Він контактував з Ковальчуком незадовго до його смерті. Я отримав запис розмови. І його адресу.

— Ти впевнений? — голос Ігоря був напруженим. — Ми повинні діяти офіційно, Олег. Ордер на арешт, слідчі дії…

— Немає часу на це, Ігоре, — рішуче перебив Олег. — Скляр вже зрозумів, що ми близько. Ковальов може втекти або знищити докази. Мені потрібна твоя допомога, але без офіційних процедур. Це буде швидка операція.

Ігор зітхнув, але Олег знав, що брат йому довіряє, попри свої принципи.

— Добре, — нарешті сказав Ігор. — Я зберу кілька своїх хлопців. Ми будемо за десять хвилин. Але ніяких самодіяльних рейдів, Олег. Тільки вистеження.

— Добре, — посміхнувся Олег. — Домовилися.

За кілька хвилин біля під’їзду Олега зупинився чорний немаркований фургон. З нього вийшли троє кремезних чоловіків у цивільному одязі — оперативники Ігоря. Сам Ігор сидів за кермом.

— Ти впевнений, що це він? — запитав Ігор, коли Олег сів на пасажирське сидіння.

— На сто відсотків, — відповів Олег, показуючи запис розмови. — Ковальов обіцяв Ковальчуку «вирішити питання» з боргами, якщо той «мовчатиме». Але потім, коли Ковальчук, мабуть, почав шантажувати Колесника, Скляр наказав його усунути. Ковальов просто послабив трос, а потім, коли Ковальчук піднявся на кран, щоб перевірити його, він…

Олег не договорив, але Ігор зрозумів. Це був холоднокровний, продуманий злочин.

Вони рушили. Нічна Троєщина зустріла їх розбитими дорогами, тьмяними ліхтарями та сірими, однотипними будинками. Дмитро Ковальов жив у звичайній панельній дев’ятиповерхівці, одній із тисяч таких по всьому району.

Вони припаркувалися неподалік, вимкнувши фари. Дощ продовжував барабанити по даху автомобіля, створюючи гнітючу атмосферу.

— Розділимося, — прошепотів Ігор. — Олег, ти з Андрієм. Ви заходите з чорного входу. Ми з Сергієм і Миколою — з головного. Зустрічаємося біля квартири. Якщо він чинитиме опір, ми готові.

Олег кивнув. Він дістав свій старий, надійний пістолет, перевірив запобіжник. Попри роки, проведені поза спецназом, він відчував, як його інстинкти загострюються. Це було його стихією.

Вони обережно зайшли в під’їзд. Запах сирості, старого сміття та тютюнового диму одразу ж вдарив у ніс. Ліфт не працював, тому довелося підніматися сходами. На шостому поверсі, біля квартири Ковальова, їх вже чекали Ігор та інші оперативники.

— Тиша, — прошепотів Ігор. — Жодних ознак.

Олег приклав вухо до дверей. Зсередини доносилися приглушені звуки телевізора.

— Він удома, — прошепотів Олег.

Ігор кивнув. Андрій, оперативник, який був з Олегом, обережно дістав відмички і почав працювати над замком. За кілька секунд пролунав тихий клацання.

Олег зробив знак Ігорю. Вони синхронно рвонули в квартиру.

Ковальов сидів у кріслі, дивлячись телевізор, на столі перед ним стояла пляшка пива. Він був кремезним чоловіком з коротко стриженим волоссям і обличчям, що відображало жорстокість. Він не встиг навіть зреагувати. Оперативники кинулися на нього, поваливши на підлогу.

— Дмитро Ковальов, ви заарештовані, — голос Ігоря був твердим. — За підозрою у вбивстві Петра Ковальчука.

Ковальов намагався чинити опір, виривався, лаявся.

— Що?! Якого Ковальчука?! Ви помилилися!

Олег підійшов до нього, дивлячись йому прямо в очі.

— Ти знаєш, якого Ковальчука, Дмитре. Ти перерізав трос. Ти вбив його.

Обличчя Ковальова поблідло. Він зрозумів, що його викрили.

— Я нічого не знаю! Це Скляр! Це все його ідея! Він наказав мені!

— Де Скляр? — запитав Ігор.

Ковальов мовчав, його погляд ковзав по кімнаті.

— Він... він поїхав. Сказав, що на деякий час зникне. На Західну Україну.

— Шукайте його, — наказав Ігор своїм оперативникам. — А цього відвезіть до відділку.

Коли Ковальова виводили з квартири, Олег помітив щось на столі біля телевізора: маленьку флешку. Він швидко підняв її.