Оповідання 4. Кров і бетон

Оповідання: Кров і бетон

Частина 1

Ранок 3 жовтня 2025 року на Троєщині видався похмурим і сирим, типовим для початку київської осені. Важкі свинцеві хмари низько висіли над мікрорайоном, наче провіщаючи щось недобре. На одному з найбільших будівельних майданчиків, де вже рік поволі зростала чергова житлова багатоповерхівка, панувала незвична тиша. Замість звичного гулу техніки, вигуків робітників та скреготу металу, лише вітер завивав поміж недобудованих поверхів, розгойдуючи забуті шматки арматури. Цю тишу порушив лише пронизливий крик, що розірвав ранкове повітря, змусивши птахів злетіти з найближчих дерев.

Тіло кранівника Петра Ковальчука лежало біля основи будівельного крана, розпластане на сирій землі. Його посічене й деформоване тіло було жахливим видовищем, від якого навіть досвідчені поліцейські, що прибули на місце, мимоволі відводили погляд. Місцевість навколо була оточена жовтою стрічкою, а на майданчику вже працювали експерти, збираючи докази.

— Оце так ранок, — пробурмотів один із патрульних, дивлячись на колегу. — Знову нещасний випадок. Кранівники, вони такі. Не встигнеш оком змигнути, як вже десь падають.

Олег Дзюба, консультант поліції, стояв осторонь, склавши руки на грудях, його погляд ковзав по обличчях поліцейських, похмурих і втомлених. Він не любив Троєщину, особливо її новобудови, що виростали, мов гриби після дощу, часто з сумнівним минулим і кримінальним присмаком. Олег вже встиг зробити кілька ковтків міцної, як ніч, кави з термоса і тепер відчував, як його аналітичний розум потроху прокидається, відкидаючи сонну млявість. Його сірі очі, завжди уважні й проникливі, не пропускали жодної деталі. Він спостерігав за експертами, які метушилися навколо тіла, за криміналістами, що фотографували місце події, за слідчими, які опитували переляканих робітників.

Його брат, полковник Ігор Дзюба, стояв поруч, тримаючи в руці планшет, на якому відображалися перші дані експертизи. Ігор був у своїй формі, завжди бездоганно охайний, з обличчям, що відображало втому від нескінченних справ, але водночас рішучість і непохитність. Його відносини з Олегом завжди були складними — Ігор був законом, порядок і правила були його незмінними орієнтирами, тоді як Олег, колишній спецназівець, часто переступав межі, керуючись власною інтуїцією та нетрадиційними методами.

— Знову ти зі своїми підозрами, Олеже? — голос Ігоря звучав із легкою ноткою роздратування. — Судмедексперт каже, що це падіння з висоти. Нещасний випадок на будівництві. Кранівник, мабуть, порушив техніку безпеки. Вітер, несправність обладнання — варіантів мільйон.

Олег зробив ще ковток кави, його очі продовжували сканувати територію.

— Занадто чисто, Ігоре. Занадто просто. Ти хіба не відчуваєш? Тут щось не так. Подивись на кран. Ти бачиш, що там сталося?

Ігор підійшов ближче до основи гігантської металевої конструкції, що височіла над ними, наче велетенський скелет.

— Що я маю побачити? — він нахилився, розглядаючи пошкоджену лебідку. — Можливо, щось із тросом, чи...

— Зверни увагу на трос, Ігоре. Він обірвався не через знос, а наче його навмисне перерізали. І не просто так. Подивися на розрив. Це не схоже на зношення металу. Це схоже на чітке, рівне пошкодження.

Ігор примружився, уважно розглядаючи місце розриву. Його обличчя почало змінюватися, відображаючи сумнів.

— Ти думаєш... диверсія? Навіщо?

— А ось це ми й з’ясуємо, — Олег кивнув на тіло Ковальчука. — Помічник кранівника, його напарник. Де він? Хто останній бачив Ковальчука живим? Хто взагалі був на майданчику вночі?

Ігор похитав головою.

— Зміна закінчилася о десятій вечора. Вночі на майданчику нікого не було, окрім охорони. А охоронців лише двоє, і вони були на контрольно-пропускному пункті. Вони кажуть, що нікого не бачили.

— Звичайно, не бачили, — саркастично кинув Олег. — Або не хотіли бачити. Або їм за це заплатили. Або вони бояться.

Він підійшов до одного з експертів, кремезного чоловіка років сорока з розпатланим волоссям.

— Що скажеш, Богдане? — Олег кивнув на кран. — Схоже на зношення?

Богдан, який вже багато років працював з Олегом, знав, що його інтуїція рідко підводила. Він обережно оглянув пошкоджену ділянку троса, потім підняв його на світло.

— Ти правий, Олеже, — пробурмотів він. — Це не зношення. Тут слід від... чогось гострого. Дуже гострого. Наче хтось намагався перерізати його. Але не повністю. Скоріше, послабити. Щоб потім, під навантаженням, він обірвався. Це дуже хитро.

— Отже, я був правий, — Олег повернувся до Ігоря. — Це не нещасний випадок. Це вбивство. І воно пов’язане з тим, що відбувається на цьому майданчику.

Ігор зітхнув, потираючи скроні.

— Добре. Я накажу провести повну перевірку. Але ми не можемо просто так звинувачувати когось без доказів.

— А я їх знайду, — Олег посміхнувся, і в цій посмішці було щось хиже. — Хто власник цієї компанії? Хто підрядник? І хто стоїть за цим проектом?