Розділ 3.2

Наступним був Данило Швець. Олег зустрів його біля входу до театру, коли технік збирався йти.

— Даниле, нам треба поговорити, — Олег зупинив його. — Про Власенка і про те, що він знав.

Данило напружено посміхнувся.

— Я вже все сказав поліції. Я нічого не знаю.

— Я знаю, що Власенко шантажував вас, — Олег вирішив діяти рішуче. — Він знав про ваші ставки на спортивні тоталізатори, про ваші величезні борги. Він вимагав гроші, чи не так?

Обличчя Данила поблідло.

— Звідки ви...

— Це не має значення. Має значення те, що ви зробили. Ви були в реквізитній кімнаті після вистави? Там, де був знайдений шматок тканини з сріблястими нитками?

Данило нервово закусив губу.

— Я... я просто заглянув. Мені потрібен був інструмент. Нічого більше.

— А той ніж, яким убили Власенка? Він був з реквізиту. Ви ж відповідаєте за реквізит, чи не так?

Данило опустив голову.

— Так, але він був... у скрині. Ніхто не повинен був його діставати.

— Крім вас, — додав Олег. — Чи ви знали, що Власенко шантажував Софію? Чи ви допомагали йому?

Данило різко підняв голову, його очі горіли від гніву.

— Ні! Я ненавидів його! Він руйнував моє життя. Він погрожував розповісти моїй дружині про мої борги. Я втратив усе, що мав, через нього.

— І ви вирішили його зупинити? — голос Олега був спокійним, але рішучим.

Данило мовчав, його дихання було уривчастим. Він виглядав, як людина, яка ось-ось зламається.

— Я... я був у гримерці, — нарешті прошепотів він. — Я лагодив прожектор.

— А після цього? Куди ви пішли?

Данило мовчав. Олег зрозумів, що тиск зростає. Він подякував Данилу і відпустив його, знаючи, що той уже під підозрою.

Остання зустріч була з Мартою Кравець. Вона сиділа в гримерці, її обличчя було похмурим, а очі — сумними.

— Пані Кравець, — Олег сів навпроти неї. — Мені потрібна ваша допомога. Я знаю, що ви любили Миколу. І я знаю, що він вам багато розповідав.

Марта схлипнула.

— Він був таким... складним. Він міг бути таким ніжним, а потім раптом ставав жорстоким.

— Він шантажував Софію і Данила, — сказав Олег. — Ви це знали?

Марта кивнула.

— Він мені розповідав. Він казав, що це його "гра", щоб вижити. Він програв всі свої гроші. І йому потрібні були нові.

— Він казав вам, хто вбив його? — Олег дивився їй прямо в очі.

Марта різко підняла голову, її очі були сповнені страху.

— Ні! Я нічого не знаю! Я була в гримерці. Перевдягалася.

— А цей шматок тканини? — Олег дістав пакетик. — З сріблястими нитками. Ви колись бачили таку тканину в театрі?

Марта подивилася на тканину, і її обличчя стало білим.

— Це... це з мого костюма! — прошепотіла вона, її голос був ледь чутним. — Але я не...

— Ваш костюм, який ви носили того вечора? — Олег перебив її.

Марта кивнула, її очі наповнилися сльозами.

— Але я ж сказала, що була в гримерці! Я не виходила!

— Можливо, ви вийшли. Можливо, ви пішли до реквізитної кімнати після вистави. Щось забрати. І тоді ви побачили Миколу.

Марта закрила обличчя руками і розплакалася.

— Я не хотіла! Він... він накинувся на мене. Він був розлючений, бо я не підтримувала його в цій грі. Він сказав, що я теж маю таємниці, і якщо я не допоможу йому, він розкаже все. Він сказав, що я допомагала йому збирати інформацію про Софію і Данила. Я була його очима і вухами. Я не розуміла, що він робить. Він був... таким генієм, таким маніпулятором. Він погрожував зруйнувати моє життя, мою кар'єру, якщо я не буду грати за його правилами.

Олег відчував, як пазл остаточно складається. Марта була співучасницею шантажу. Вона знала забагато.

— І коли він напав на вас, ви схопили ніж? — Олег говорив м'яко, але його голос був твердим.

Марта підняла голову, її очі були червоними від сліз.

— Він накинувся на мене! Він сказав, що я нічого не варта. Що я його зраджую. Я просто... Я захищалася! Ніж був там. Я схопила його, і... і все сталося так швидко. Я не хотіла його вбивати! Це був нещасний випадок!

Олег мовчав. Він знав, що це була неправда. Нещасний випадок не залишає затертих відбитків пальців і обережно прихованих мотивів.

— А шматок тканини, — Олег показав на пакетик. — Він зачепився за щось, коли ви бігли.

Марта здригнулася. Вона згадала, як у паніці вибігала з реквізитної кімнати, відчуваючи, як щось зачепилося за її костюм.

— Я не помітила, — прошепотіла вона. — Я просто хотіла втекти.

Олег розумів, що у нього достатньо доказів. Він подякував Марті і вийшов з гримерки.

Він одразу ж зателефонував Ігорю.

— Ігоре, я знайшов вбивцю. Це Марта Кравець.

На іншому кінці дроту запанувала тиша, потім Ігор видихнув.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Вона сама зізналася. Шантаж, азартні ігри, борги Миколи Власенка, її участь у зборі інформації, її мотив. Шматок тканини з її костюма був знайдений на місці злочину. І вона була там. Вона збрехала про своє алібі.

— Гаразд, — сказав Ігор, і його голос був серйозним. — Я висилаю групу захоплення. Ти залишайся там.

Олег залишився в театрі, чекаючи на прибуття поліції. Тіні на сцені вже не здавалися такими загадковими. Тепер він знав, що вони приховували не магію, а людську трагедію. Смертельна гра закінчилася, і її ціна була занадто високою.