Оповідання 3. Смертельна гра

Оповідання 3. Смертельна гра

Київ гудів вечірньою метушнею, коли останні промені сонця тонули за горизонтом, а вуличні ліхтарі на Подолі починали свій танець із тінями. У маленькому театрі, захованому в провулку біля Андріївського узвозу, закінчилася вистава театру тіней. Глядачі, зачаровані грою світла й силуетів, розходилися, шепочучи про магію, яку щойно побачили. Але за лаштунками, де пахло старою тканиною й гримом, магія обернулася трагедією. Актора Миколу Власенка знайшли мертвим, із ножем у грудях, посеред реквізитної кімнати, де тіні здавалися живими.

Олег Дзюба стояв біля входу до театру, тримаючи в руках недопиту каву. Його шкіряна куртка, поношена, але зручна, ховала пістолет — стару звичку зі спецназу, від якої він так і не позбувся. Його сірі очі, гострі й уважні, ковзали по фасаду театру. Олег не любив театри — занадто багато масок, і не лише на сцені. Але ця справа кликала його, як тінь, що ховає правду.

— Олег, ти серйозно? — голос Ігоря, його брата й полковника поліції, звучав із сумішшю роздратування й втоми. Він стояв поруч, тримаючи планшет із першими даними слідства. — У нас і без того купа справ, а ти лізеш у цей театральний цирк. Актор, ніж, кров. Усе ясно: хтось із їхньої трупи мав із ним рахунки.

— Ясно? — Олег скептично підняв брову. — Камери не працювали, сигналізація відключена, а ніж із реквізиту. 

Ігор зітхнув, потираючи скроні.

— Експерти ще працюють, але поки що жодних відбитків. Жодних свідків. Усі актори кажуть, що були на сцені або в гримерці. Але я згоден — це виглядає... занадто чисто.

— І тому я тут, — повторив Олег, рушаючи до входу.  

Усередині театр здавався лабіринтом тіней. Сцена, завішана чорними шторами, ще зберігала тепло прожекторів, а повітря було просякнуте запахом воску й пилу. Олег спустився до реквізитної кімнати, де лежало тіло Миколи Власенка. Чоловік, якому було трохи за сорок, із виразним обличчям і темним волоссям, лежав на підлозі, його очі були широко розплющені, ніби він побачив щось несподіване перед смертю. Ніж, встромлений у груди, був частиною реквізиту — стилізований, із дерев’яною ручкою, але лезо справжнє.

Олег присів навпочіпки, оглядаючи місце злочину. Кров утворила невелику калюжу, але щось привернуло його увагу — ледь помітний слід на підлозі, ніби хтось тягнув важкий предмет. Він посвітив ліхтариком і помітив крихітний шматок тканини, що зачепився за край столу. Тканина була чорною, як штори на сцені, але з тонкими сріблястими нитками, що виблискували в світлі.

— Це не з костюма Власенка, — пробурмотів Олег, кладучи шматок у пакетик. — Хтось був тут після вистави.

Ігор, який стояв позаду, похитав головою.

— Ми опитали всіх. Режисерка, Софія Левицька, клянеться, що була в залі. Актриса, Марта Кравець, каже, що перевдягалася в гримерці. Технік, Данило Швець, ремонтував прожектор. Усі мають алібі.

— Алібі можна підробити, — відповів Олег, підводячись. — І хтось із них знає більше, ніж каже.

Того ж вечора Олег сидів у своїй квартирі на Подолі, роздивляючись фотографії з місця злочину, які Ігор неохоче надіслав. На столі стояла холодна кава, а перед ним лежав блокнот із нотатками: "Ніж із реквізиту. Тканина. Тіні." Його погляд зачепився за одну деталь — на ручці ножа був ледь помітний слід, схожий на відбиток пальця, але розмитий, ніби хтось навмисне його затер. Олег зателефонував Анастасії, своїй дочці, яка мала нюх на чутки в мистецьких колах.

— Настю, що знаєш про театр "Луна"? — запитав він, тримаючи телефон біля вуха. — Особливо про Миколу Власенка.

— О, це місце — справжній котел пліток, — відповіла Анастасія, її голос звучав зацікавлено. — Власенко був зіркою трупи, але мав ворогів. Софія Левицька, режисерка, ненавиділа його за те, що він перетягував увагу глядачів. Марта Кравець, його партнерка по сцені, мала з ним роман, але, кажуть, він її кинув. А Данило, технік, заздрив його популярності. І ще... ходять чутки, що Власенко шантажував когось у театрі. Щось про старі борги.

— Шантаж? — Олег насторожився. — Є імена?

— Ні, — зітхнула Анастасія. — Але я можу покопати. Тільки не лізь у бійку, тату, гаразд?

— Я? Ніколи, — пожартував Олег, хоча обидва знали, що це неправда.

Наступний дзвінок був до Максима, його сина, який уже копирсався в цифрових слідах.

— Максе, перевір листування Власенка, — попросив Олег. — Соцмережі, email, усе. І ще... подивися, чи є записи з камер біля театру.

— Камери там старі, як мої кросівки, — поскаржився Максим. — Але я спробую. А що до Власенка... я вже знайшов дещо. Він надіслав повідомлення Софії Левицькій за тиждень до смерті. Писав: "Ти знаєш, що я можу сказати правду." Звучить як погроза.

— Молодець, — сказав Олег, відчуваючи, як пазл починає складатися. — Надішли мені все, що знайдеш.

Він відкинувся на спинку стільця, дивлячись у темне вікно. Дощ крапав по склу, створюючи ритм, що зливався з його думками. Власенко шантажував когось. Ніж із реквізиту. Тканина зі сріблястими нитками. Усе вказувало на те, що вбивця був із театру — хтось, хто знав розклад, знав, де лежить реквізит, і мав доступ до сцени.

Наступного ранку Олег зустрівся з Ігорем у кав’ярні біля театру. Брат виглядав виснаженим, із темними колами під очима.

— Ми опитали всю трупу, — сказав Ігор, розмішуючи каву. — Софія Левицька стверджує, що Власенко був "складним", але вона його поважала. Марта плакала весь допит, каже, що любила його. Данило бурчить, що Власенко був пихатий, але вбивство заперечує. Жодних доказів.

— А ти перевірив їхні костюми? — запитав Олег, дістаючи пакетик із шматком тканини. — Це було в реквізитній. Сріблясті нитки. Хтось із них був там після вистави.