Розділ 2.2

Київ дихав холодом передсвітанкової години. Вуличні ліхтарі на кидали тьмяне світло на мокру бруківку, а туман, що стелився від Дніпра, додавав місту моторошної таємничості. Олег Дзюба стояв у вузькому провулку неподалік від клубу "Сфера", тримаючи в руках телефон. Його пальці гуділи від адреналіну після сутички з поплічником Вольського, а в голові крутилося нове ім’я – "Мисливець". Це був не просто псевдонім. Це був слід, який міг привести до вбивці Антона Рубана.

Олег ще раз прокрутив у пам’яті розмову з охоронцем Вольського. Той чоловік, якого він притиснув до стіни, був наляканий, але не брехав. "Мисливець" – хтось, хто вирішує проблеми для таких, як Вольський. Хтось, хто знає, як зробити вбивство схожим на самогубство. Олег відчував, що наближається до правди, але кожен крок у цій справі був як ходіння по тонкому льоду.

Він зателефонував Максиму, чий голос у слухавці звучав сонно, але з ноткою тривоги.

– Тату, я знайшов дещо, – сказав Максим, не чекаючи запитань. – У хмарному сховищі Рубана є папка з назвою "Тіні за кадром". Вона зашифрована, але я частково її розкрив. Там чернетки сценарію, листування й кілька аудіозаписів. Один із них – розмова Рубана з кимось, кого він називає "М". Рубан звинувачує його в погрозах і вимагає припинити тиск. "М" відповідає, що "деякі кадри краще не знімати". Звучить моторошно.

– "М"? – Олег нахмурився, стоячи в тіні провулка. – Мисливець?

– Може бути, – відповів Максим. – Але це не все. У листуванні Рубан згадує зустріч із кимось у промисловій зоні на Видубичах. Він писав, що хоче передати копію сценарію "надійній людині". Це було за день до його смерті.

– Надішли мені все, що знайшов, – сказав Олег, відчуваючи, як пульс прискорюється. – І Максе... будь обережний. Якщо це "Мисливець", він не залишить свідків.

– Ти про себе подбай, – буркнув Максим, але в його голосі відчувалася турбота. – Я скину файли через годину.

Олег поклав слухавку й глянув на годинник. Четверта ранку. Часу обмаль, але він не міг чекати. Видубичі. Промислова зона. Якщо Рубан дійсно передав комусь копію сценарію, там могла бути зачіпка. Він сів у свій старий УАЗ, припаркований неподалік, і рушив через сплянутий Київ.

Промислова зона на Видубичах зустрічала його тишею, порушуваною лише гудінням далеких вантажівок. Покинуті склади, іржаві ангари й розбиті дороги створювали атмосферу занедбаності. Олег припаркував машину біля одного з ангарів, згадуючи листування, про яке говорив Максим. Рубан писав про "старий склад №7", де мав відбутися обмін. Олег увімкнув ліхтарик і обережно рушив до будівлі з вицвілим номером на стіні.

Усередині ангар був порожнім, якщо не рахувати кількох ящиків і купи сміття. Олег обійшов приміщення, уважно оглядаючи кожен кут. Його погляд зачепився за металеву шафу в дальньому кутку, дверцята якої були злегка прочинені. Він підійшов ближче й помітив, що замок зламаний. Усередині лежала папка з написом "Тіні за кадром". Олег обережно відкрив її. Усередині були сторінки сценарію, списані від руки нотатки й USB-накопичувач. На одній зі сторінок червоним маркером було обведено ім’я – Сергій Вольський.

Олег відчув, як мороз пробіг по спині. Сценарій Рубана був не просто фільмом. Це була викривальна історія про те, як Вольський відмиває гроші через фіктивні кінопроєкти, використовуючи зв’язки в уряді та кримінальному світі. У нотатках згадувався "Мисливець" – чоловік, який усуває всіх, хто загрожує імперії Вольського. Олег поклав папку й USB у рюкзак, але не встиг вийти з ангара, як почув звук кроків.

Він різко обернувся, тримаючи ліхтарик у одній руці й пістолет – у другій. У тіні стояв чоловік у темному плащі, його обличчя ховалося під капюшоном. У руці він тримав ніж, лезо якого блиснуло в промені ліхтарика.

– Ти занадто багато знаєш — голос був низьким, із легким хрипом. – Віддай папку. І помреш швидко.

– Мисливець, я так розумію? – Олег не опустив пістолет, оцінюючи відстань між ними. – Ти вбив Рубана.

– Він сам себе вбив, – чоловік хмикнув. – Як і ти, якщо не віддаси папку.

Олег відчув, як м’язи напружилися. Він знав, що сутичка неминуча. Чоловік кинувся вперед, його ніж просвистів у повітрі, але Олег ухилився, перекотившись убік. Постріл гримнув, але куля влучила в металеву стіну ангара, здіймаючи іскри. Мисливець був швидким — занадто швидким. Він ударив Олега ногою в груди, змусивши того відступити. Олег відчув біль, але адреналін заглушив його. Він схопив нападника за руку, вивертаючи зап’ястя, і ніж упав на бетонну підлогу.

– Хто ти? – прогарчав Олег, притискаючи чоловіка до стіни.

– Ти не дізнаєшся, бо здохнеш, — прохрипів той, вириваючись із захвату. Він ударив Олега кулаком у щелепу, але Олег у відповідь влучив ліктем у скроню нападника. Мисливець похитнувся, але не впав. Він кинувся до ножа, але Олег був швидшим. Він звалив його на землю, притиснувши коліном до грудей.

– Ім’я, – повторив Олег, тримаючи пістолет біля скроні чоловіка.

– Тобі це знати не треба, – той усміхнувся, але в його очах промайнув страх. — Вольський платить, я працюю. Рубан був проблемою, а ти ще більшою.

Олег зв’язав руки нападника мотузкою, яку завжди носив із собою. Він обшукав його кишені й знайшов телефон і гаманець. У гаманці був документ на ім’я Іван Кравець. Олег сфотографував його й відправив Максиму з текстом: "Перевір це ім’я. Терміново."

Він зателефонував Ігорю, який відповів одразу, хоча голос звучав роздратованим.

– Олег, де ти, чорт забирай?

– На Видубичах, склад №7, — відповів Олег, важко дихаючи. – Я знайшов Мисливця. І докази проти Вольського. Приїжджай із групою.

– Ти... — Ігор вилаявся, але в його голосі відчувалася полегкість. – Не рухайся. Ми вже їдемо.