Розділ 2.1

Ранок у Києві був сірим і похмурим. Олег Дзюба стояв на площі, тримаючи в руках картонний стакан із кавою, яка давно охолола. Його погляд блукав по багатоповерхівці, де загинув Антон Рубан. Вікно на восьмому поверсі тепер було зачинене, але в уяві Олега воно все ще зяяло темною дірою. Гвинтик, знайдений під вікном, лежав у його кишені, ніби нагадуючи: це не самогубство. Це пазл, який хтось розкидав, сподіваючись, що ніхто не збере його докупи.

Олег дістав телефон і перевірив повідомлення від Максима. Син надіслав короткий текст: "Гвинтик – від механізму для альпіністського спорядження. Різьба нестандартна, використовується в професійному обладнанні. По хмарі Рубана поки глухо, але я копаю." Олег кивнув сам собі. Альпіністське спорядження. Подряпина на рамі. Тінь у кутку, про яку згадала сусідка. Усе вказувало на те, що хтось був у квартирі Рубана – хтось, хто знав, як непомітно проникнути й вийти.

Він зателефонував Ігорю, але брат відповів лише після кількох гудків, і його голос звучав роздратовано.

– Олег, я на нараді. Що знову?

– Гвинтик – від альпіністського обладнання, – сказав Олег, ігноруючи тон брата. – Хтось спускався або піднімався по стіні. Перевір, чи є сліди на фасаді будинку.

– Ти серйозно? – Ігор зітхнув. – Експерти нічого не знайшли. І взагалі, справа закрита. Самогубство, Олег. Крапка.

– Тінь у кутку, Ігоре, – Олег знизив голос. – Сусідка бачила когось у квартирі Рубана перед падінням. Це не самогубство.

На тому кінці лінії запала тиша. Потім Ігор тихо вилаявся.

– Гаразд. Я відправлю когось перевірити фасад. Але якщо це марна трата часу…

– Не марна, – відрізав Олег і поклав слухавку. Він знав, що Ігор не повірить, поки не побачить доказів. Але докази були – просто їх потрібно було знайти.

Олег рушив до будинку Рубана. Під’їзд зустрів його запахом вологої штукатурки й приглушеним гудінням ліфта. Він піднявся на восьмий поверх і ще раз оглянув квартиру режисера, хоча поліція вже завершила огляд. Ключі він "позичив" у консьєржа, скориставшись старим трюком із посвідченням консультанта поліції. Двері тихо клацнули, і Олег опинився в знайомому безладі: сценарії на підлозі, порожні пляшки, афіші на стінах. Але цього разу він звернув увагу на дрібниці, які пропустив раніше.

Біля вікна, де впав Рубан, Олег побачив ледь помітний слід на паркеті – тонку смужку пилу, ніби щось тягли по підлозі. Він присів і провів пальцем по дереву. Пил був змішаний з мікроскопічними частинками металу, схожими на стружку. Олег дістав ліхтарик і посвітив під диван, що стояв неподалік. Там, у кутку, блиснув ще один маленький предмет – металевий карабін, маленький, але міцний, із такою ж нестандартною різьбою, як у гвинтика. Це був не збіг.

Він поклав карабін у кишеню й підійшов до столу, де лежала записка. Щось у ній не давало йому спокою. Олег дістав телефон і сфотографував текст, наблизивши камеру до чорнила. Розпливчасті краї літер виглядали так, ніби папір був вологим, коли на ньому писали. Але в квартирі не було слідів розлитої рідини, лише запах спирту, який він відчув учора. Олег обережно понюхав папір ще раз. Спирт був, але не від віскі чи горілки — це був різкий, майже медичний запах.

Його роздуми перервав дзвінок від Анастасії.

– Тату, я дещо дізналася, – її голос звучав схвильовано. – Поговорила з одним знайомим, який працював із Рубаном. Каже, що режисер збирався зняти фільм про корупцію в кіноіндустрії. Називав це "бомбою". Але за тиждень до смерті він став параноїком. Казав, що за ним стежать, що хтось погрожував йому.

– Погрожував? – Олег насторожився. – Хто саме?

– Він не називав імен. Але згадував якогось "продюсера з великими зв’язками". І ще... цей знайомий сказав, що Рубан ховав свої нотатки про фільм десь у хмарі. Може, Максим зможе їх знайти?

– Уже працює над цим, – відповів Олег. – Настю, тримайся подалі від цього. Якщо хтось погрожував Рубану, вони не зупиняться.

– Я просто розпитала, – вона фиркнула, але в її голосі відчувалася тривога. – Тільки не лізь у щось небезпечне, гаразд?

– Я? Ніколи, – пожартував Олег, хоча обидва знали, що це неправда.

Він вийшов із квартири й спустився на вулицю. Фасад будинку виглядав звичайно: сіра штукатурка, кілька тріщин, балкони, захаращені речами. Але Олег знав, що сліди мають бути. Він обійшов будівлю, шукаючи місце, де міг спускатися альпініст. На задньому дворі, подалі від очей перехожих, він помітив тонкий кабель, що звисав із даху й ховався в кущах. Кабель був майже непомітним, замаскованим під ліану, але на його кінці виднілася петля — ідеальна для кріплення спорядження.

Олег сфотографував кабель і зателефонував Максиму.

– Максе, ти знайшов щось у хмарі Рубана?

– Поки ні, – голос сина звучав розчаровано. – Його сховище зашифроване, як бункер. Але я знайшов один файл, який він надсилав комусь за день до смерті. Це була чернетка сценарію. Назва – "Тіні за кадром". Там ідеться про якогось продюсера, який маніпулює кіноіндустрією, відмиває гроші й усуває всіх, хто стає на його шляху.

– Продюсер, – повторив Олег, відчуваючи, як пазл починає складатися. – Можеш дізнатися, кому він відправляв файл?

– Спробую. Але, тату, це серйозно. Якщо Рубан копав під когось із великими зв’язками…

– Знаю. Просто будь обережний, – Олег поклав слухавку й глянув на багатоповерхівку. Кабель, карабін, гвинтик, тінь у кутку. Хтось проник у квартиру Рубана, інсценував самогубство й зник, залишивши лише дрібні сліди.

Олег повернувся до кафе, де домовився зустрітися з Ігорем. Брат уже чекав, гортаючи якісь документи. Його обличчя було похмурим.

– Ми перевірили фасад, – сказав Ігор, не піднімаючи очей. – Нічого. Жодних слідів. Але я розпорядився ще раз оглянути квартиру. Якщо ти правий і це не самогубство…