Оповідання 2. Падіння з висоти

Оповідання: Падіння з висоти.

Дощ барабанив по бруківці Подолу, створюючи ритм, що зливався з гудінням нічного міста. Олег Дзюба стояв під козирком старого будинку на Контрактовій площі, затягуючись сигаретою. Його погляд був прикутий до темних вікон багатоповерхівки навпроти, де кілька хвилин тому пролунав крик, а потім — глухий удар об асфальт. Тіло відомого кінорежисера Антона Рубана лежало посеред вулиці, оточене калюжею дощової води, що змішувалася з кров’ю. Поліцейські маячки вже миготіли вдалині, але Олег прибув першим — його викликала інтуїція, а точніше, дзвінок від брата, полковника Ігоря Дзюби.

– Самогубство, — пробурмотів Ігор, коли Олег підійшов до нього біля огорожі, що відгороджувала місце події. Полковник, як завжди, був у строгому костюмі, але його обличчя видавало втому. — Сусіди чули крик, бачили, як він вистрибнув із вікна своєї квартири на восьмому поверсі. Записка на столі, все чисто.

– Чисто? – Олег скептично хмикнув, кидаючи недопалок у калюжу. – Антон Рубан, режисер, якого пів України знало, просто так вистрибує з вікна? Без причин?

– У нього були проблеми, – Ігор знизав плечима, гортаючи планшет із попереднім звітом. – Депресія, борги, провальний останній фільм. Сусідка з сьомого поверху бачила, як він стояв біля відчиненого вікна за кілька хвилин до падіння. Каже, виглядав розгубленим.

Олег перевів погляд на багатоповерхівку. Вікно Рубана, яскраво освітлене зсередини, зяяла темною дірою в сірому фасаді. Щось у цій картині його насторожило. Він не вірив у самогубства — принаймні не тоді, коли вони виглядали так зручно.

– Я піднімуся, – сказав він, рушаючи до під’їзду.

– Олег, це не твоя справа, – Ігор схопив його за плече. – Експерти вже там. Чекай звіту.

– Експерти бачать те, що їм показують, – відрізав Олег, вислизаючи з хватки брата. – А я бачу те, що ховають.

Ігор зітхнув, але не став сперечатися. Він знав: коли Олег щось відчував, зупинити його було неможливо.

Квартира Рубана на восьмому поверсі виглядала як декорація до його власних фільмів: хаотична суміш сучасного мінімалізму й богемного безладу. На підлозі валялися сценарії, порожні пляшки з-під віскі, а на стінах висіли афіші його стрічок — від культового "Стежка в імлі" до провального "Останнього кадру". Посеред кімнати стояв стіл, на якому лежала записка, написана від руки: "Пробачте. Я більше не можу." Почерк був нерівний, але, судячи з усього, належав Рубану.

Олег обійшов квартиру, обережно ступаючи між речами. Його погляд зачепився за відчинене вікно. Підвіконня було вологим від дощу, але на ньому не було слідів — ні бруду, ні відбитків. Це насторожило. Людина, яка стоїть на краю, зазвичай тримається за щось, залишає хоча б мінімальний слід. Але тут усе було стерильно чисто.

Він нахилився ближче до підвіконня й помітив ледь помітну подряпину на рамі — ніби щось металеве зачепило фарбу. Олег дістав ліхтарик і посвітив на підлогу під вікном. Там, серед пилу, блиснув маленький металевий предмет – гвинтик, не більше сантиметра завдовжки. Він обережно підняв його пінцетом і поклав у пластиковий пакетик. Це могло бути нічим, але його інтуїція кричала протилежне.

– Що ти там копаєш? – голос експерта, молодого хлопця в білому комбінезоні, пролунав із сусідньої кімнати.

– Просто дивлюся, – відповів Олег, ховаючи пакетик у кишеню. Він не любив ділитися знахідками, поки не був упевнений у їх значенні.

Він підійшов до столу з запискою. Папір був звичайним, вирваним із блокнота, але чорнило злегка розпливлося, ніби його торкалася волога рука. Олег нахилився, вдихаючи повітря над запискою. Легкий запах спирту. Рубан пив перед смертю? Чи хтось інший тримав цей папір після чарки?

Його роздуми перервав дзвінок від Анастасії.

– Тату, ти де? – її голос був стурбованим, але звична іронія все одно прослизала. – У новинах сказали про Рубана. Це правда, що він...?

– Поки не знаю, Настю, – відповів Олег, відходячи до коридору, щоб його не почули експерти. – Ти щось чула про нього? У твоїх журналістських колах?

– Ну, він був зіркою, але останнім часом його травили. Після "Останнього кадру" критики його рознесли, а продюсери, кажуть, відмовлялися працювати. Ходили чутки, що він збирався зняти новий фільм — щось скандальне, про корупцію в кіноіндустрії. Але ніхто не знав деталей.

– Скандальне? – Олег задумався. – Якщо почуєш щось конкретніше, дзвони.

– Тату, ти знову лізеш у халепу? – Анастасія зітхнула. – Будь обережний, гаразд?

– Завжди, – відповів він, хоча обидва знали, що це неправда.