Розділ 1.2

Сутінки огорнули Київ, і Золоті Ворота, освітлені м’яким світлом ліхтарів, здавалися порталом у інший час. Олег стояв у своїй квартирі на Подолі, тримаючи в руках жорсткий диск, знайдений у підземеллі. Його пальці мимоволі стискали холодний метал, ніби намагаючись відчути вагу таємниць, які той приховував. На столі перед ним лежали кілька золотих монет із колекції Грабовського — блискучі, з викарбуваними символами Київської Русі. Кожна з них була ніби шматочком історії, але Олег знав: справжня цінність ховалася не в золоті, а в інформації.

Він підключив диск до старого ноутбука, який тримав спеціально для таких справ — без підключення до мережі, з захищеним програмним забезпеченням. Екран засвітився, і після кількох хвилин боротьби з паролем — знову дякуючи навичкам, що залишилися з часів спецназу — Олег отримав доступ до файлів. Усередині були десятки документів: фінансові звіти, фотографії археологічних знахідок, листування. Але його увагу привернула папка з назвою "Експедиція-7".

Олег відкрив її. Фотографії показували розкопки десь у лісі: ями, вкриті брезентом, люди в робочому одязі, старовинні артефакти, схожі на монети й прикраси. У кількох файлах згадувався Вишгород, а також ім’я — Віктор Соколов. Олег задумався. Це ім’я йому було знайоме. Соколов був впливовим чиновником у Міністерстві культури, людиною, чиї зв’язки тяглися до найвищих кабінетів. Але чому його ім’я спливло в цій справі?

Один із документів виявився контрактом. Грабовський отримував фінансування від Соколова для "нелегальної археологічної експедиції" в Київській області. Монети, які зникли з галереї, були лише частиною знахідок. Судячи з листування, Грабовський почав підозрювати, що Соколов використовує його для відмивання грошей і контрабанди артефактів за кордон. В останньому повідомленні Грабовський писав: "Якщо зі мною щось станеться, шукайте в лабіринті. Там усе."Олег відкинувся на спинку стільця, потираючи скроні. Лабіринт. Знову це слово. Він зателефонував Максиму.

– Максе, я скинув тобі кілька файлів з диска. Подивися, що ще можна витягнути. Особливо про Соколова.

– Соколов? Той, що по телевізору постійно? – голос сина звучав здивовано. – Тату, це серйозно. Якщо він замішаний…

– Знаю. Просто зроби, що можеш. І нікому не кажи, – Олег поклав слухавку, відчуваючи, як у грудях наростає тривога. Він не любив вплутувати дітей, але Максим був єдиним, хто міг розібратися з цифровими слідами.

Тим часом у поліцейському відділку Ігор Дзюба переглядав звіт експертів. Аналіз ґрунту з недопалка вказував на околиці Вишгорода — той самий регіон, де, за чутками, Грабовський фінансував розкопки. Ігор відчував, що справа виходить за межі звичайного пограбування. Він зателефонував Олегу.

– Ми знайшли дещо. Ґрунт на недопалку збігається з місцевістю біля Вишгорода. І ще... ми перевірили записи камер на Рейтарській. Чоловік із військовою виправкою, якого бачив продавець сигар, з’явився на відео біля галереї за день до вбивства. Його звуть Дмитро Коваль. Колишній військовий, нині працює охоронцем у приватній фірмі. Збігається з твоїм описом?

– Можливо, – відповів Олег, намагаючись приховати напругу в голосі. – Де він зараз?

– Ми його викликали на допит, але він зник. Телефон відключений, у квартирі нікого. Олег, якщо ти щось знаєш, кажи зараз.

– Я знайшов дещо в підземеллі. Жорсткий диск. Там компромат на Віктора Соколова. Думаю, Грабовський намагався його шантажувати.

На тому кінці лінії запала тиша. Потім Ігор тихо вилаявся.

– Соколов? Ти серйозно? Олег, це не наш рівень. Якщо це правда, нас можуть просто відсторонити від справи.

– Тому я й не сиджу в твоєму кабінеті, – відрізав Олег. – Дай мені добу. Я сам розберуся.

– Олег, не смій! – але Олег уже поклав слухавку.

Того ж вечора Олег зустрівся з Анастасією в невеликій кав’ярні на Андріївському узвозі. Вона сиділа за столиком біля вікна, тримаючи в руках чашку з латте.

– Тату, я поговорила з кількома знайомими з мистецьких кіл, – почала вона, знизивши голос. – Грабовський дійсно фінансував якісь розкопки. Ходять чутки, що він знайшов щось більше, ніж монети. Може, навіть скарб. Але його партнери... вони не прості люди. Один із них – якийсь чиновник. І ще згадували якогось "вирішувача", що працював на нього. Кажуть, цей тип – колишній військовий.

– Дмитро Коваль? – уточнив Олег.

Анастасія здивовано підняла брови.

– Звідки ти знаєш?

– Інтуїція, – Олег усміхнувся, але посмішка вийшла напруженою. – Настю, тримайся подалі від цього. Якщо почуєш щось ще, дзвони одразу. Але не лізь глибше.

– Ти ж сам мене просив розпитати, – вона насупилася. – І взагалі, я не маленька.

– Знаю. Але це не гра, – Олег поклав руку на її долоню. – Обіцяй.

– Добре, – неохоче відповіла вона, але в її очах спалахнула впертість.

Олег знав цей погляд. Анастасія була занадто схожа на нього – така ж уперта й готова йти до кінця. Це його лякало.Пізно вночі Олег повернувся до підземелля. Цього разу він узяв із собою більше спорядження: ліхтарик із потужною батареєю, ніж, пістолет — стару звичку зі спецназу він так і не позбувся. Тунелі здавалися ще похмурішими вночі, але Олег рухався впевнено, орієнтуючись за схемою. Його мета — знайти ще одну схованку. Якщо Грабовський ховав компромат, то, можливо, залишив і інші докази.У глибині лабіринту він натрапив на замуровану нішу. Цегла була свіжою, на відміну від решти стін. Олег обережно розібрав її, використовуючи ніж як важіль. За цеглою виявився ще один ящик, цього разу без замка. Усередині лежали документи: контракти, банківські виписки, фотографії. На одній із них Олег побачив Соколова, який потискав руку чоловікові з військовою виправкою. Дмитро Коваль. Все сходилося.