Розділ 1.1

Ранок над Києвом був сірим, із важкими хмарами. Олег стояв біля пам’ятника Ярославу Мудрому, тримаючи в руках стакан кави з найближчої забігайлівки. Його погляд блукав по старовинній арці, яка височіла над площею, ніби зберігаючи таємниці століть. Він відчував, що відповідь десь поруч, у цих старих каменях, у вузьких провулках, що розбігалися від воріт, як артерії міста. Малюнок зі стіни Грабовського не давав йому спокою. Лабіринт. Це слово крутилося в голові, наче заїжджена платівка.

Він дістав телефон і ще раз глянув на фото: трикутники, кола, квадрати, з’єднані лініями. Це не був випадковий набір фігур. У спецназі Олег вивчав старі шифри, які використовували для передачі координат чи планів операцій. Цей малюнок нагадував таку схему – щось на кшталт топографічної карти, але спрощеної, замаскованої під абстракцію. Питання було лише в тому, що саме вона позначала.

– Олеже, ти де? – голос Ігоря в слухавці звучав нетерпляче. – У нас тут нова зачіпка. Експерти знайшли сліди фарби на недопалку. Вона збігається з тією, що використовують у галереї для реставрації рам.

– Тобто наш вбивця був у галереї до вбивства? – Олег нахмурився, крутячи в пальцях пластиковий стаканчик.

– Виглядає на те. Але це ще не все. Ми перевірили алібі бізнес-партнера Грабовського, Олексія Кравченка. Він стверджує, що був у відрядженні, але його телефон пінгував вишку біля Золотих Воріт у ніч убивства.

– Цікаво, – пробурмотів Олег. – А що з іншими?

– Колишня дружина, Ірина, має алібі від трьох свідків. Колекціонер-конкурент, Богдан Левицький, був на вечірці в Липках. Ми перевіряємо, але поки глухий кут.

– Дай мені пару годин, Ігоре. Я дещо перевірю.

– Олеже, – голос брата став жорсткішим, – без самодіяльності. Ти консультант, а не детектив.

– Звісно, – відповів Олег із ледь помітною посмішкою, кладучи слухавку. Він знав, що Ігор ніколи не схвалить його методи, але саме вони часто давали результат.

Олег рушив до одного з провулків, що відходили від Золотих Воріт. Він чув історії про підземні ходи, які тяглися під центром Києва ще з часів Київської Русі. Деякі з них використовувалися як укриття, інші – для контрабанди чи таємних зустрічей. Якщо Грабовський ховав монети, то підземелля було ідеальним місцем. А малюнок на стіні міг бути ключем до входу.Він зателефонував Максиму.

– Максе, є прогрес зі сховищем Грабовського?

– Щось є, – голос сина звучав схвильовано. 

– Я зламав частину шифрування. Там є файли з кресленнями. Схоже на плани старих будівель або тунелів. Один документ називається "Лабіринт-3". Я скинув тобі на пошту.

– Молодець, сину. А що з чатом?

– Поки не розшифрував повністю, але Грабовський писав про якусь "експедицію". Згадував Київську область, щось про розкопки біля Вишгорода. І ще... він боявся когось. Писав: "Вони знають про монети. Я в пастці".

– Добре, тримай мене в курсі, – Олег відключився, відчуваючи, як пульс прискорюється. Розкопки. Монети. Лабіринт. Усе вказувало на те, що Грабовський вплутався в щось набагато серйозніше, ніж торгівля мистецтвом.

Він відкрив пошту й переглянув креслення, які скинув Максим. Це були старі схеми, намальовані від руки, із позначками вулиць і будівель. Одна з них показувала мережу тунелів, що починалися десь під Золотими Воротами й тяглися до Софійської площі. Олег порівняв їх із малюнком зі стіни Грабовського. Лінії збігалися. Це була карта.Тим часом у поліції Ігор Дзюба сидів за своїм столом, заваленим паперами. Перед ним лежав звіт експертів: на недопалку знайшли не лише фарбу, а й мікроскопічні частинки ґрунту, характерного для Київської області. Це могло бути збігом, але Ігор відчував, що справа ускладнюється. Він зателефонував Олегу.

– Ми перевірили магазин сигар. Продавець описав клієнта: високий, із військовою виправкою. Збігається з описом людини, яку бачили біля галереї за день до вбивства.

– Військовий, – задумливо повторив Олег. – Це може бути наш убивця. Або хтось, хто знав Грабовського краще, ніж ми думаємо.

– Я наказав перевірити всіх, хто мав доступ до галереї. Але, Олег... – Ігор зробив паузу, – якщо ти щось знайдеш, спершу повідом мене. Не лізь сам.

– Звісно, – відповів Олег, але в його голосі не було й натяку на щирість.

Він стояв біля старого будинку на вулиці Ярославів Вал, де, за кресленнями, міг бути один із входів до підземелля. Будинок виглядав занедбаним, із заґратованими вікнами й облупленою штукатуркою. Олег обережно обійшов його, шукаючи будь-які ознаки входу. У підвалі, за купою сміття, він помітив металеві двері, зачинені на старий замок. Замок був новий, блискучий, що різко контрастувало з іржавими петлями.