Оповідання 1. Підземні таємниці

Перше оповідання: Підземні таємниці 

Вечірній Київ гудів, як вулик. Вулиця Володимирська, освітлена теплим світлом ліхтарів, вирувала життям: туристи фотографували старовинні фасади, студенти гомоніли біля кав’ярень, а десь у провулках лунала мелодія вуличного скрипаля. Проте за кілька кварталів від Золотих Воріт, у престижній галереї сучасного мистецтва "Арт-Простір", панувала мертва тиша. Лише синювате мерехтіння поліцейських маячків порушувало спокій будівлі, що зазвичай виблискувала склом і хромом.

Олег Дзюба стояв перед входом до галереї, засунувши руки в кишені старої шкіряної куртки. Його погляд ковзав по фасаду, ніби шукаючи щось, що інші не помітили. Високий, з міцною статурою, він виглядав молодшим за свої сорок чотири, хоча сиве волосся на скронях і глибокі зморшки біля очей видавали пережите. Поруч гуділи поліцейські, сновигали експерти в білих комбінезонах, а натовп зівак за огорожею перешіптувався, намагаючись розгледіти хоч щось.

– Олеже а, ти точно тут потрібен? – голос Ігоря Дзюби, його старшого брата, пролунав із ноткою роздратування. Полковник поліції, у строгому костюмі, виглядав так, ніби щойно вийшов із наради. Його сірі очі дивилися на брата з сумішшю довіри й настороженості.

– Ти ж сам подзвонив, Ігоре. Значить, потрібен, – відповів Олег, не відводячи погляду від будівлі. 

– Що там? – Арсен Грабовський. Арт-дилер, відомий у вузьких колах. Задушили в його кабінеті. Зникла колекція золотих монет Київської Русі. Жодних слідів злому, камери відключені за годину до вбивства через "технічні роботи". І ще... — Ігор знизив голос, — недопалок сигари під столом. Грабовський не курив.

Олег кивнув, пропускаючи брата вперед. Усередині галерея вражала: високі стелі, білі стіни, усипані абстрактними картинами, і скляні вітрини, де зазвичай виставляли артефакти. Але зараз усе виглядало трохи інакше – хаотично, ніби хтось поспішно залишив місце злочину.

Кабінет Грабовського знаходився на другому поверсі. Тіло вже забрали, але запах дорогого парфуму й металевий присмак крові все ще висіли в повітрі. Олег обійшов кімнату, обережно ступаючи по паркеті. Його очі зупинилися на книжковій шафі: кілька книг лежали нерівно, ніби їх поспішно виймали й ставили назад. Це не відповідало образу педантичного Грабовського, про якого Олег чув від брата.

– Хтось рився в шафі, – пробурмотів він, проводячи пальцем по полиці. Пилу не було, але одна книга – альбом про мистецтво Київської Русі – стирчала сильніше за інші.

– Експерти перевірили. Нічого цінного, – відмахнувся Ігор, але Олег уже витягнув альбом. Усередині нічого – лише сторінки з ілюстраціями. Але щось у цій шафі його насторожило.

Він підійшов до стіни, де висіла велика абстрактна картина – яскраві геометричні фігури, переплетені хаотичними лініями. Олег нахилився ближче й раптом помітив: за картиною стіна була злегка припилена, ніби її недавно знімали. Він обережно зняв полотно й застиг. На стіні, ледве помітний, був намальований дивний малюнок: трикутники, кола й квадрати, з’єднані тонкими лініями. Це нагадувало схему, але незрозуміло, чого саме.

– Ігоре, це бачив хто-небудь? – запитав Олег, вказуючи на малюнок.

– Що? – Ігор підійшов, насупивши брови. – Перший раз бачу. Експерти, мабуть, пропустили. Але це може бути просто... декор.

– Декор? У Грабовського, який колекціонував артефакти, а не малював абстракції? – Олег скептично хмикнув. 

– Це шифр. Або карта.

Ігор зітхнув, але не став сперечатися. Він знав: коли Олег щось відчував, це рідко було марним.

– Гаразд. Але офіційно ти тут як консультант. Жодних твоїх... трюків, зрозумів?

– Звісно, – Олег посміхнувся куточком губ, але в його очах спалахнула іскра. Він уже знав: ця справа не така проста, як здається.

Того ж вечора Олег сидів у своїй квартирі. Старий будинок із високими стелями й скрипучими паркетами був його притулком після розлучення. На столі стояла чашка холодної кави, а перед ним – фотографія малюнка зі стіни Грабовського, зроблена на телефон. Геометричні фігури вперто не складалися в зрозумілу картинку, але Олег відчував: це ключ.

Його роздуми перервав дзвінок. На екрані висвітилося ім’я — Анастасія.

– Тату, ти де? – голос доньки був стурбованим, але з ноткою звичної іронії. – Знову в якійсь халепі?

– Просто працюю, доню, – Олег відкинувся на спинку стільця. – Що в тебе? 

– Мама казала, ти взявся за якусь справу. Про Грабовського, так? Я чула про нього. У світі мистецтва тільки й говорять, що він вплутався в щось темне. Я можу розпитати знайомих, якщо треба.