Оповідання 1. Крижана мімоза. Частина перша.

07:15, 7 березня 2025 року, п’ятниця. Промзона Ельмас, передмістя Кальярі

Кальярі пахнув не морем і не кавою. Цього ранку все місто, від порту до бастіону Сан-Ремі, пахло нудотно-солодким пилком. Наближалося 8 березня, і Сардинія тонула в жовтій піні мімози. Але тут, на складі «Fiori di Sardegna», запах був настільки густим, що здавалося, його можна різати ножем. Вантажник Маріо, кремезний чоловік із залишками сну в очах, штовхнув важкі двері головного холодильного термінала. Йому потрібно було завантажити першу партію для квіткових кіосків у центрі.

— Пеппе! — гукнув він у глибину, де гули компресори. — Пеппе, кавомашина знову здохла!

Відповіді не було. Лише рівний гул охолоджувачів і шелест тисяч гілок, запакованих у целофан. Маріо пройшов далі, лаючись собі під ніс. Він помітив, що ручка дверей морозильної камери №3 – тієї, де тримали найдорожчі зразки, була підперта звичайною шваброю.

— Що за ідіотські жарти... — пробурмотів він, відкидаючи швабру ногою.

Він смикнув важкі двері на себе. Зсередини війнуло могильним холодом, перемішаним із запахом свіжозрізаної зелені. Маріо завмер. Посеред камери, на горі з ящиків, встелених яскраво-жовтою мімозою, лежав Джузеппе "Пеппе" Лой. Його обличчя, зазвичай червоне від крику чи вина, тепер мало відтінок блакитної глини. Очі були розплющені й дивилися в стелю з німим подивом. На жовтих квітах, наче розлита туш, темніла пляма крові під його головою. Маріо не закричав. Він просто тихо видихнув, перехрестився і потягнувся за телефоном, ледь не впустивши його тремтячими пальцями.

08:00

Повітря розрізало настирливе дзижчання. Невеликий чорний дрон завис під стелею складу, блимаючи червоним вогником відеокамери.

— Обережно, слони! Не затопчіть мені сліди, поки я не закінчу сканування! — голос Еціо Бауко лунав луною у величезному ангарі.

Експерт-криміналіст стояв біля входу в камеру, втупившись у планшет. На ньому був стерильний білий комбінезон, який робив його схожим на космонавта, що висадився на жовтій планеті. Еціо був у своєму елементі: смерть для нього була рівнянням, яке треба розв'язати, а 3D-моделювання сцени злочину збуджувало його більше, ніж ранкове еспресо.

— Еціо, май совість, тут родина власника може з'явитися з хвилини на хвилину, — Лука Форні пройшов повз нього, намагаючись не зачепити піраміди ящиків.

Інспектор виглядав так, наче спав у цьому одязі: сорочка пом’ята на спині, краватка ослаблена. Але його широке обличчя випромінювало той особливий вид спокою, який був так потрібен переляканим працівникам складу, що збилися в купу біля офісу.

— Я не граюся, Луко, — огризнувся Еціо, не відриваючи погляду від екрана. — Я створюю цифрову копію місця до того, як патрульні перетворять усе це на базар. Поглянь на сейф.

Лука підійшов до масивного металевого ящика, вбудованого в стіну офісу, що межував із холодильником. Дверцята сейфа були розчахнуті навстіж. Всередині – порожнеча. Лише кілька папок з накладними.

— Класика, — зітхнув Лука, потираючи потилицю. — Перед святом тут готівки більше, ніж у банку Ватикану. Грабіжники знали це. Вдарили старого, забрали гроші, втекли.

— Ти так думаєш? — пролунав спокійний, трохи хриплуватий жіночий голос.

Лука обернувся. У дверях стояла Емма Россі. Вона виглядала повною протилежністю хаосу навколо: чорна водолазка, зручні брюки-карго, темно-сірий піджак вільного крою. Її коротке боб-каре лежало ідеально, жодна волосина не вибивалася. На лівому зап'ясті виблискував масивний чоловічий хронограф.

— Привіт, Еммо, — усміхнувся Лука, і його посмішка була щирою, хоча очі залишалися втомленими. — Я думав, ти ще спиш.

— Я не сплю після шостої, — коротко кинула вона.

Емма не стала вітатися з патрульними за руку. Вона одразу натягнула латексні рукавички, діставши їх із кишені, і підійшла до сейфа. Її рухи були економними, наче в хірурга.

— Луко, подивись на замок, — сказала вона, не обертаючись.

Інспектор підійшов ближче.

— Електронний кодовий замок. І що?

— Немає слідів злому. Панель чиста, подряпин біля гнізда немає. Вони не підбирали код і не свердлили. Вони ввели правильну комбінацію. З першого разу.

Лука нахмурився.

— Може, змусили Пеппе сказати?

— Тоді чому він у холодильнику, а не біля сейфа? — Емма різко розвернулася і попрямувала до відкритої камери, де працював Еціо.

08:35

Усередині камери було мінус чотири градуси. Емма відчула, як холод миттєво пробирається під піджак, але навіть не здригнулася. Вона звикла ігнорувати дискомфорт. Це була стара звичка: «Тіло це інструмент, не давай йому скаржитися». Вона присіла навпочіпки біля тіла Джузеппе Лоя. Еціо вже посадив дрон і тепер пакував скривавлене металеве монтування в прозорий пакет.

— Привіт, Еммо. Тільки не чіпай нічого, я ще не закінчив з відбитками на ящиках, — буркнув криміналіст.

— Я дивлюся очима, Еціо, — відповіла вона.

Вона увімкнула «сканер». Це був той самий стан гіперфокусу, за який її цінували в розвідці і якого вона сама боялася. Світ навколо звузився до деталей. Зник шум, зник запах, залишилися лише факти.