Розділ 4

Перебуваючи в депресивному настрої, Нік апатично перекидав погляд по столу. Чорний бездротовий порт, схожий на шайбу для хокею. На ньому лежала маленька пластинка, яку йому дав Паркер. На екрані ноутбука проходило сканування нового елемента на віруси. Лінія завантаження щораз доходила до 100%, перебираючи різні типи можливих загроз.

Усе добре.

Операційна система сама підібрала формат, у якому варто відкрити файл.

Об'єкт 53.VRS.

Просто симуляція віртуальної реальності. Нічого дивного.

— Як же це все набридло, — бурмотів собі під ніс Нік, повільно сповзаючи з крісла, немов желе. — Це все. Останнє — і на цьому все. Нарешті.

На екрані висвітився вкрай офіціозний і насторожуючий дисклеймер:

Даний файл є власністю Конструкт Корпорейшн. Призначений для внутрішнього використання. Допуск надається із третього рівня секретності.

Рука потягнулась за окулярами.

Нік опинився на березі озера.

Прохолодно. Під ногами каміння. Над головою білі хмари і сонце, що намагається крізь них пройти. Довкола таке, наче ранок. Крізь туман над водою слабко виднівся інший берег далеко навпроти.

— Вітаю.

Нік обернувся. Неподалік стояв чоловік років сорока.

— Привіт.

— А Стейсі сьогодні не буде?

— Кого?

— Це… Вона професор у сфері… Я не пам'ятаю чого. — Поволі здавався чоловік у своїх спробах вказати якнайточнішу відповідь.

— Я думаю, не сьогодні. Мене звати Нік. А вас?

— Марк Монро. То хто ви?

— Сам уже не знаю. Щойно дивився на море.

— Ха, до моря звідси ще добряче їхати, друже. Це озеро.

— То ваш дім на пагорбі?

— Так, мій. Виглядаєте втомленим. Хочете зайти в гості?

— Я би не відмовився.

Нік сперся руками на дерев'яний паркан на подвір'ї містера Монро. Звідси теж чудово виднівся той океан… озеро.

Марк став поряд, давши хлопцю банку газованки. Іншу відкрив сам, розглядаючи той же пейзаж, що і Нік.

— Дякую.

— Нема за що, Нік. Тож Стейсі приходить… кожного дня і задає всякі питання.

— То вам тут не сумно?

— Та ні, тут чудово. Контракт із Конструктом триматиме ще рік, а потім я зберу докупи все, що заробив, і поїду світ за очі.

Хлопець помітив у чоловіка на шиї якийсь чип.

— Куди поїдете?

— Важко сказати. Справді, я конкретно про це не думав.

— Щось більш холодніше чи менш холодніше?

— Однозначно менш. — Чоловік усміхнувся.

— То для чого цей ваш експеримент?

— Для покращення алгоритмів Конструкта. Це їхня офіційна версія, далі якої заглядати не рекомендують. Тож я б просив вас про це не розголошувати.

— Звичайно.

Нік відкрив анонімне вікно браузера. Набрав у пошуку: Марк Монро.

— Біографія… народився 2065… — Нік гортав нижче, перевіряючи ключову інформацію.

Працював…

Фігурує на витоках даних, що були викрадені хакерами…

За непідтвердженою інформацією, брав участь у експерименті «Спектр»…

Спектр…

Міфічний експеримент компанії Конструкт…

Близько 250 учасників…

Мета…

На основі повної мозкової активності учасників…

Створення нової надсвідомості…

АДАМ.

Марк Монро помер від інсульту 2106 року на відпочинку в Єгипті.

Нік закрив вікно браузера. Мимоволі згадав про свого старого знайомого Адама, який, напевно, вже посадив реальні квіти біля свого будинку.

— А який зараз рік, Марк?

— 2104. Дивний ти, хлопче.

— Гарний рік.

— Так, непоганий.

Хлопець відкрив свою банку з газованкою.

***

Нік стояв біля вікна на кухні і спросоння робив собі сніданок. Світло було тільки ранкове, крізь вікно.

Ніч видалась неспокійною. Свідомість своєрідно намагалась додати нові ідеї до проєкту. Проте безсоння і вкрай дивні думки — немов мозок висипав поряд на подушку папку з документами «тільки для службового використання» — не допомагали. А ще кошмар, дуже в'їдливий, де весь час ти знаходився у полоні Конструкта: знімав окуляри і виривався з нього, а тоді виявляв, що це ще один Конструкт. А тоді з'являлась надія, що можна вирватись по-справжньому, яка знову обривалась усвідомленням, що це безкінечна петля і не можна сподіватись ні на що. Хоч знову з'являлась надія.

Цей туманний настрій почав обриватись під час хрумкання щойно приготовленого сніданку. Стала наводитись різкість. Свіжі ідеї.

— Нік! — хтось нечітко гукнув під вікном.

Хлопець повільно, з цікавістю підійшов до вікна, відкрив його і глянув вниз із третього поверху.

— Виходь.

— Куди?

— Я тут подумав…

— Що!?

— Я кажу, я тут поду… Короче, виходь на двір!

— Зараз іду.

Нік на ходу вдягав чорну вітровку.

Ітан сидів на білому електровелосипеді у дворі перед будинком. Ще один такий самий повільно намотував круги довкола нього.

— Доброго ранку. — Ітан підняв руку.

— Привіт.

— Оце я тут подумав…

— Ти орендував два байки?

— Блін, ти даси сказати?

— Гаразд, вибач. Все, я слухаю.

— Я. Тут. Подумав. Що тобі не вистачає ще одного пазлу.

— Це що в тебе, помада на шиї?

— Так, це помада в мене на шиї. А яка — яскраво-червона чи така, більш бордова?

— Що?

— Будь ласка, не перебивай мене.

— Ок, вибач, я слухаю.

— Тож сьогодні зранку мені прийшла ідея, як скласти докупи твою роботу. В мене є один родич. На фермі недалеко звідси. Цікавий кадр, тобі сподобається.

— То що, ми сьогодні будемо їхати до нього?

— Не сьогодні. Зараз! Ти радий?

— Як зараз!? Ае-е… ранок!

— Так, якраз коли ми приїдемо, у нього буде час, щоб з нами поговорити. Зараз він там щось робить. Все, нема часу. Бери велик і поїхали.

Нік простягнув руку. Електробайк робив чергове коло і плавно зупинився просто біля нього. Хлопець сів.

Сонце ще ховалось за горизонтом, проте небо було безхмарним. Друзі швидко їхали на двох великах порожніми і прохолодними вулицями містечка.