Розділ 3

Четвер. Ранок

Нік снідав наодинці за столиком у тому ж самому кафе.

Несподівано нізвідки з'явився старий знайомий незнайомець у шапці і з гарною бородою. Він безцеремонно сів до нього за столик.

— Привіт, смачного. Я Бен Паркер. — Чоловік простягнув руку.

— Дякую. Ні… к, — відповів хлопець, паралельно щикнувши.

Нік обережно потиснув йому руку.

— Бачив твоє оголошення. Якщо хочеш, можу розказати багато цікавого про Конструкт?

Минуло двадцять хвилин розмови, в якій Нік переважно кивав головою з різною частотою, час від часу справді дивуючись сюжетним поворотам у розповідях співрозмовника, які він переплітав зі своєю біографією, що майже до кожної була дотична прямо чи опосередковано.

— Я і кажу: це все просто лайно! Я був їхнім найбільшим фаном. Всі тоді думали: ось нарешті рай. А далі не сталось нічого дивного — вони просто перетворились на жадібних виродків, які тепер контролюють пів світу! Спочатку всі раділи: ура, тепер ми зможемо насолоджуватись життям у світі, де нема проблем. Працювати, подорожувати, говорити, любити, дружити. Зі своїми людьми. Спочатку так і було, і це були прекрасні часи.

— Потім була проблема гіперперсоналізації. Я знаю, я читав про це.

— Проблема? Насправді це ставало схоже на смертельний вірус. Де мільярди людей померли. Глянь за вікно. І як ти скажеш комусь «привіт», коли вони заховані за стометровими стінами усього найкращого, що їм потрібно?

— То ви вважаєте, що це не те, куди ми мали б рухатись як цивілізація? Такий світ вам не подобається?

— Мені? Та мені афігенно! Жодної живої душі на вулицях. Хочеш — бери машину, їдь куди хочеш, іди пішки куди хочеш. Можна влаштуватись кур'єром і рубати бабло просто ні за що. Хто тепер хоче просто працювати, коли можна відключити те, що там у кого є в голові, і… дивитись свої мультики.

— Ха! Я думав, ви хочете повернути інші часи.

— Та хай ідуть у дупу! Здались вони мені!

У цей момент до них підійшла офіціантка. Молода дівчина-брюнетка, в окулярах Конструкта на очах. Вона, ніби робот, із зайвою обережністю виклала на стіл їхні напої.

— От, будь ласка. — Бен Паркер вказав на неї рукою. — Вона нас не чує, не бачить. Алгоритми працюють за неї, поки вона десь там, у своєму чудовому світі. А ще вони ніколи не бувають постійно на одному місці. Тобто це в них там іде якась внутрішня оптимізація. Можливо, якби ми сюди не зайшли, то тут би нікого не було: день, тиждень, місяць.

Дівчина повісила фартух на гачок і, ніби робот, розмірено й передбачувано вийшла із закладу, де її вже чекало таксі.

— Ви казали про кур'єрів. А хіба дрони не доставляють усе?

— Так. Майже все. Нема нічого ідеального. У тому, що весь світ переселився до іншого… світу, є свої переваги. У тому, що корпорації рулять цим світом, є свої переваги. Проте лише для мене. Я зрізаю кути там, де хочу, для цих неповоротких і лінивих монстрів.

Бен криво усміхнувся і нахилився ближче до співрозмовника.

— Я вже достатньо їм віддав свого життя. Хай ким би я був десь в отих казках, я завжди знаю, хто я тут. Більше вони не затягнуть мене назад. Ніколи.

Паркер підсунув по столу до Ніка невеликий накопичувач, що майже ховався за вказівним пальцем.

— Ось. Тримай, Нік, глянеш. Я думаю, до твого дослідження це буде цікаве доповнення. Все, друже, не пропадай. І тримайся до біса подалі від того світу.

***

Четвер. Вечір.

Нік уже другу хвилину копався рукою в сміттєвому відрі, тримаючи його на колінах. Він сидів удома за столом у своєму офісному кріслі. Якраз дві хвилини тому зі столу туди випадково впав накопичувач від Паркера. Процес пошуку йшов повільно, тому що паралельно хлопець ще й перечитував свою роботу.

— О!

Нік поставив флешку на стіл подалі від краю.

— Так, отже. Зі… — хлопець, позіхаючи, потер руками обличчя. — Брались. Ще шість — і все. А потім гляну, що ти таке.

Номер 35.

Нік ішов похмурими вулицями дощового кіберпанкового міста. Люди квапливо проносились повз у своїх справах, не помічаючи його.

Верхівки хмарочосів, вкриті поодинокими червоними неоновими лініями, розмивались у густих сірих хмарах.

Просто на його шляху хтось викинув із закладу двох п'яних чоловіків.

У провулку грізний чоловік із мінімалістичним хромованим протезом руки, немов украденим у скелета, продавав зброю з фургона. Тонкий золотий ланцюжок звивався поміж його кістлявих металевих пальців із блискучими перснями.

До місця зустрічі лишалось ще двісті метрів. Нік добряче змок. По інший бік вулиці йому махала дівчина на тротуарі. Над головою між будинками пронеслось три поліцейські машини з блимаючими вогнями.

Нік виглянув із відсутнього вікна вниз зі 125-го поверху недобудованого готелю. Він нарешті дістався до точки. Розвернувся й підійшов до дверей навпроти. Постукав.

— Хто? — панічно запитав хтось за дверима.

— Нік.

— Нік? Який… а, так. За вами не було хвоста?

— Наче ні.

— Добре, — зітхнув чоловічий голос за дверима.

Двері обережно відчинились. Звідти виглянув чоловік в окулярах, із довгим недоглянутим волоссям і щетиною.

— Заходьте.

Нік зайшов усередину. Чоловік перевірив, чи не було за Ніком хвоста, і швидко закрив двері у квартиру.

Невелика кімнатка дешевого готельного номера. Прибрана, утилітарна зношеність. Опущені пластикові жалюзі на вікнах, намертво прикручені саморізами. Тьмяне біле світло на стінах.

— Я Найджел.

— Нік.

— Радий познайомитись. Сідайте. — Найджел вказав рукою на кутовий диван.

Нік всівся на край дивану. Найджел одразу за гостем, без зволікань, зайняв перпендикулярну частину того дивана.

— Цікаве місто. Таке… дощове.

— Дощове… а так. — Спантеличено покивав головою Найджел.

— Розкажете щось про себе.

— Можна на «ти», Нік.

— Без проблем.

— Я приїхав сюди два роки назад. Працював тут. З вигляду воно жахливе і завжди таке. Місто. Але мені тут сподобалось. Треба було лише знайти маршрут, де 90% усього поганого лишається на узбіччі. А ці 10%, що тут є… були…