Розділ 2

Неділя. Вечір.

Нік ще раз перечитав чернетку свого оголошення.

«Вітаю… Якщо у вас є цікавий досвід користування Конструктом, яким ви б хотіли поділитися, пишіть на цю адресу».

На диво, на електронну пошту написало близько сорока людей. Він ретельно перечитав усе, вибравши тридцять п'ять.

Понеділок. Номер сім.

— Дякую, що погодилися.

— Та без проблем. Гості у мене не часто бувають.

Статний чоловік років п'ятдесяти потиснув Ніку руку.

Затишне передмістя навколо. Ідеальні вулиці. Багато дерев.

Попереду — двоповерховий будинок, скошений газон, квіти на клумбах.

— То що я маю розповісти?

— Можете трохи про себе.

— Адам.

— Нік. Приємно познайомитись.

— Я працював рятувальником. Здається, уже… п'ять років тому у нас стався… — чоловік дивився вбік, на те, як поливається газон. — Стався нещасний випадок. Кілька людей загинуло, багато травмувалося.

— Мені шкода.

— Дякую. Та це була наша робота, і кожен… чудово розумів ризики.

Адам згадав про хлопця, приязно глянувши на нього.

— Може, ходімо сядемо в тінь? Он там диван є на веранді, бо це сонце щось так сліпить.

— Так, так, звичайно.

— Я думаю, може, змінити на якийсь дощ. Але це зараз, поки я все налаштую… — чоловік, виправдовуючись, повів гостя в тінь.

Вони двоє сиділи на дивані й пили пиво з пляшок.

— На смак наче справжнє.

— Скажи, — засміявся чоловік.

— А якая… як… яка максимальна…

— На території Європейського Союзу із 2097 року максимальна норма допустимого цифрового сп'яніння не перевищує трьох проміле, — чоловік кумедно офіціозним голосом процитував уривок із пам'яті. — Я вже перевіряв, і це правда.

— Це незвично. Здається, я вже п'яний. Треба, напевно, продовжувати інтерв'ю. Тобто це наче не зовсім інтер…

— Так, давай.

— Я не зовсім розумію який… а ваш стан, тобто…

— Бачив колись Робокопа без костюма?

Адам серйозно глянув на хлопця, і вся їхня дружня атмосфера кудись зникла.

— Що таке Робокоп? А, згадав. Це про того… От блін!

— Так. — Чоловік закинув ногу на ногу. — Ну, у мене легше. Тільки двох ніг нема вище колін. А найгірше — це здебільшого сумна морда! Колись я її використовував для відлякування всяких дурачків, але зараз це неактуально, і виходить, що я займаюся марнотратством. Це я тут веселий. Що там далі? Нік?!

— А, так. Вибачте. Здається… не можу звикнути до цього.

— А в реальності що, вже не п'ють?

— Я… не знаю. Нема кого спитати.

— Ясно… За твоїм описом усе так само, як і минулого разу, коли я там був.

— А ви більше часу де проводите? Маєте протези?

— Ха! Протези, так протези. Екзоскелет. Перші два роки після травми я марафони бігав. Знайомився з людьми. В реальності. Уявляєш? — засміявся. — Іноді заходять у гості і не так… Запам'ятай, малий: тіло слабке, дух сильний. Поки він тримає, багато неможливого стає звичним.

Адам зробив ковток пива.

— От, зрештою, мені то все набридло. А я не прям такий інтроверт, щоб мені ентузіазму вистачало на кожен день повноцінного життя наодинці.

— Маєте сім'ю?

— Та ні. Не було часу, коли працював. А коли поставив собі титанові ноги, то… хм… чогось виявилося, що ходити вулицями вже не модно. Та й кому я здався, Нік? Хоч, може, комусь та й здався… І знову шукати… Сьогодні мені від цих думок не затишно. От… — чоловік поступово сповільнював свою розповідь, тоді зрештою зовсім її зупинив. Різко продовжив уже з нового.

— Більшість часу проводжу тут. Переводжу час на ніч, безхмарне зоряне небо і все таке. Розгортаю серед подвір'я величезне вікно з екраном, фільми дивлюся, серіали. А в реалі останнім часом почав книги читати, але саме…

— Паперові? — чогось раптом з п'яну ляпнув Нік.

— Ага. Замовляю собі. Але вони видно, що щойно надруковані. Дуже дивний запах. То я ще вибираю опцію «аромат друкарні», щоб не штиняли. У певні моменти, коли набридає сидіти в цій цифровій печері… Як там я казав? Коли душа знову хоче жити.

— Коли дух сильний.

— Так. Тоді збираюсь і їду світ за очі, куди душа забажає. Сьогодні музеї, завтра гори, післязавтра бари… де ще збираються такі самі, як я.

Нік глянув на співрозмовника, назавжди запам'ятавши його кислу усмішку й замріяний погляд на дерева неподалік, що шуміли від вітру.

— Це ваш дім? Типу відтворений?

— Це… так, схожий. Трохи доглянутіший. Я люблю тут квіти садити.

Адам зробив ковток пива.

— Це типу я тут планую, як зробити в реальності. Хоча це все більше скидається на прокрастинацію. А сьогодні?

— Понеділок.

— Понеділок… Хм. Чорт…

Чоловік різко підвівся з дивана.

— Нік, я думаю, наша розмова підходить до кінця. В мене з'явилися справи.

— Адам, дякую вам. Будете десь у моїх краях — заходьте в гості.

— Ха. Нічого не обіцяю. Бувай, малий.

***

Вівторок. Номер 12

Нік сидів за великим столом під час сімейної вечері. За столом було ще близько десяти людей.

— Кая, може, представиш нам свого гостя? — говорив батько, сидячи посередині столу.

— Тату, припини!

— Добре. Усе, схоже, ти знову сьогодні не в настрої.

— А… дякую, що погодилася, — незручно почав розмову Нік.

— Та нема проблем. Ця сім'я вже геть набридла! Хоч якісь нові люди.

— Це твоя реальна сім'я?

— Так. Якби звертали на мене увагу, а не відмахувалися грошима. Навіть не пам'ятаю, коли насправді ми так збиралися.

— Та я до своїх теж тільки час від часу — по відеодзвінках. Вони ще старої закалки, люблять працювати в полях. Тобто це не прям поля. Вони десь дата-центри в Гренландії обслуговують.

— Везе тобі.

— То чим тут займаєшся?

— Живу життя, якого не маю. Хіба не очевидно?

— А крім цього?

Дівчина задумалась. На фоні батько почав суперечку зі старшим сином.

— Взагалі…

Кая дивилась на шикарну люстру, що нависала над столом, геть не звертаючи уваги на наростаючу сварку.