Консервація

Еліс Гутгаліс

КОНСЕРВАЦІЯ

Я живу в харківській десятиповерхівці, у провулку Низькотемпературному. Хто так називає провулок, де живуть люди? Наче тут не квартири, дитячі майданчики й машини під вікнами, а науковий експеримент, у якому забули ввімкнути опалення.

Будинок панельний, 1977 року, між «Класом» і шиномонтажкою. Узимку скрізь тягне паленою гумою, влітку — гарячим асфальтом і картоплею. У під'їзді пахне гашеним вапном, обідами й старою проводкою, що тримається на дивних електромагнітних взаємодіях.

Будинок був із тих, які будували, аби люди мали де ночувати. Ліфт перевозив людей, заварений сміттєпровід нагадував про минуле, балкони зберігали велосипеди й речі, які господарі обіцяли відремонтувати. Ніхто не питав, чому в деяких квартирах сонця не буває навіть у червні, а між восьмим і дев'ятим поверхами було трохи холодніше.

У панельках до такого звикають: якщо стіна протікає — підставляють миску, якщо двері скриплять — не звертають уваги.

На дев'ятому поверсі, у торцевій однокімнатній, жила тьотя Еля. Точніше, Еліна Гаврилівна. Їй було сімдесят три, і весь під'їзд вважав її божевільною.

Причина — скляні банки.

Спочатку я думав, що сусіди перебільшують. У кожному будинку є бабуся, яка свариться з двірником, годує голубів або збирає газети. У нас одна збирала кольорові пластикові кришечки, а друга гучно розмовляла з телевізором.

Еліна Гаврилівна майже ні з ким не спілкувалася — тільки віталася у відповідь, дивлячись так, наче перевіряла, чи правильно ти вимовив своє власне ім'я.

На балконі, заскленому у вісімдесятих дерев'яними рамами, від підлоги до стелі стояли стелажі з трилітровими, дволітровими, літровими й півлітровими банками.

Огірки, помідори, перець.

Стояли рівно, етикетка до етикетки, кришка до кришки. Як у «Класі» під час акції, тільки страшніше.

Стелажі було видно із сусіднього будинку. На заході скло відбивало сонце, наче горіли вогники. Сусіди жартували, що тьотя Еля відкрила свою власну бакалію, але забула вивісити цінники.

Після цього на дверях з'явився аркуш із реченням, написаним синьою ручкою:

«Не пропонуйте купувати те, що вам не належить».

І ніхто не зрозумів, як вона дізналася про цей жарт.

Еліна Гаврилівна не пускала на балкон нікого, навіть сантехніка. Влітку, коли всі виносили закрутки до підвалу, вона сиділа там і дивилася вниз, часом нахиляючись і шепочучи щось.

— Тихо ви, — шипіла вона, коли ввечері під вікнами везли візки з «Класу». — Не дражніть його.

Я зняв квартиру на восьмому, прямо під нею. Приїхав з області працювати на склад будматеріалів і планував затриматися на кілька місяців.

Квартира була дешева, до зупинки — п'ять хвилин, до роботи — двадцять на метро. Власниця попередила про старий ліфт і сусідку зверху, яка «зі своїми банками трохи того».

Трохи — це десяток огіркових банок. Коли їх триста, слово втрачає значення.

Першої ночі я прокинувся о третій сімнадцять не від гучного звуку, а від такого тихого, що спершу здавалося: я чую власний пульс. Лежав у темряві, дивлячись на стелю, й намагався зрозуміти, що мене розбудило.

Потім почув знову.

«Кл».

Пауза.

«Кл».

Пауза.

Ніби хтось легенько, неквапливо та терпляче стукав нігтем по склу, переходячи від одного предмета до іншого.

У панельках на Низькотемпературному було чути все: пересування стільця, кашель сусідів, зупинку ліфта на сьомому, хоча з нього ніхто не виходив.

Але в цьому звуці була послідовність — наче хтось проводив перекличку.

Я вийшов на свій балкон. Її балкон був моєю стелею. Крізь щілини в бетонній плиті сипався сухий кріп та естрагон, а за ним долинав шепіт.

Я не розібрав слів. Після стукоту тьотя Еля чекала відповіді й переходила до наступної банки.

Я піднявся до неї і подзвонив.

Еліна Гаврилівна відчинила не відразу. Вона стояла в халаті, з червоними очима й розпатланим сивим волоссям. За спиною тягнувся триметровий коридор, але світло маленької лампочки наче не сягало його кінця.

— Чого тобі?

— Еліна Гаврилівна, у вас щось стукає.

Вона подивилася на мене, як на дурня, що підписав кредитний договір, не прочитавши дрібного шрифту.

— То він їсть, — сказала вона. — Не стій під балконом. Іди.

— Хто їсть?

— Корндамонен.

І зачинила двері.

Я довго сидів на кухні, слухаючи машини, собаку й холодильник. О третій сорок сім стукіт припинився. О четвертій хтось обережно повернув ручку балконних дверей. Вони були зачинені зсередини — я перевірив двічі.

Наступного ранку я вирішив, що втомився: на роботі розвантажували цемент, спав я погано, а на новому місці будь-який звук здається чужим. Пояснення протрималося до обіду, коли в чаті будинку з'явилися повідомлення.