Частина 5

Глава 36. Печера.

Коннар прокинувся на світанку. Було доволі холодно й сиро. Лані дрімала сидячи, опустивши голову. Він пройшов повз неї, а коли повертався, вона так само не помічала його. У чорному плащі з насунутим каптуром вона була схожа на птицю, що настовбурчила пір’я. Коннар вирішив дати їй науку. Це було жорстоко, але він тихо наблизився ззаду, обхопив її та міцно тримав, затискаючи рукою рота. Вона відчайдушно сіпалася, намагаючись звільнитися. Невдовзі він вирішив, що цього досить, і прибрав свою руку.

– Коннаре! – відразу закричала вона.

– Так, це я, – сказав він, відпускаючи її.

Лані озиралася, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Очі її здавалися зовсім круглими.

– Ти заснула на посту! – голос його був дуже суворим.

Вона вже усвідомила, що на них ніхто не напав. Погляд її став винуватим, і все ж вона сказала:

– З тобою теж таке було.

– Коли?

– Після острова. Я вранці прокинулася, а ти спав. Я просто постояла на варті замість тебе. Ти ще не оговтався від рани тоді, що є виправданням, але я теж була дуже обурена.

Так, він призабув. Пам'ять швидко витіснила неприємний спогад.

– Це не той випадок, коли можна сказати: ми квити. Коли-небудь така безпечність може коштувати життя.

– Я розумію.

– Вибач, що налякав. Мені дуже важливо знати, що я можу на тебе покластися.

– Я обіцяю, що таке більше не повториться.

Їй було досадно, що вона заснула. Їй було прикро, що він так провчив її. І їй досі було страшно від того, що хтось міг насправді саме так схопити їх, поки вони спали.

Хоча дедалі частіше вона думала про безглуздість цих нічних пильнувань. Їх усього двоє, і від неї взагалі користі мало. Може, з тими трьома з патруля ще можна впоратися, якщо вони нападуть. Але вони спокійно можуть вбити з луків із засідки. А якщо раптом їх оточать воїни цілого племені? Нащадки того чоловічка зі списом, що намальований на камені? Щоправда, досі тут не траплялося свіжих слідів присутності людини.

Поки вона готувала сніданок, Коннар походив лісом і зрізав кілька прямих міцних палиць для смолоскипів, які знадобляться в печері. Лані була ще трохи на нього ображена, але треба було думати не про це, а про те, що попереду. День сьогодні не був спекотним, сонце ховалося в серпанку. У міру того, як вони підходили до підніжжя гори, лісиста місцевість залишилася позаду й поступилася місцем голим скелям і валунам. У пошуках печери доводилося досліджувати їх з усіх боків, дертися по їх нагромадженням і заглядати в непримітні щілини. Поступово піднімаючись усе вище, роблячи зиґзаґи то праворуч, то ліворуч, вони ступали по вкритій дрібним щебенем поверхні, яка лише подекуди заросла острівцями жорсткої трави.

Підйом забрав багато часу. Зверху напівпрозорими згустками туману напливали хмари, обдаючи холодом і вологою. Іноді, вишукуючи шлях серед скель, доводилося спускатися трохи вниз, щоб потім знову лізти схилом вгору. Лані доторкнулася до великої плями, яка холодною білою масою заповнювала поглиблення між каменями. Це і справді був сніг, він пристав до долоні й танув, стікаючи з пальців.

Їй уже здавалося, що вони обійшли всю гору по колу, хоча до самого верху було ще далеко. Над головою глузливо загрожувала напівзігнутим пальцем сіра вершина. Що ще потрібно зробити, щоб знайти цю печеру?! Лані боялася собі уявити, що буде, якщо їхні пошуки не увінчаються успіхом.

Раптово, вибравшись на рівний майданчик, вони побачили її прямо перед собою – напівкруглий провал у вертикальній стіні, заповнений темрявою. Коннар аж завмер. Нарешті він підійшов ближче й обережно зазирнув усередину. Денне світло давало змогу розглянути лише невелику ділянку біля входу, все інше губилося в темряві.

Спокійно й діловито Коннар почав робити смолоскипи, хоча, дивлячись на його стиснені губи, Лані бачила, який він напружений. Намотавши змочене в олії клоччя на кінці палиць, він приготував два смолоскипи та підпалив їх за допомогою кресала.

– Не знаю, скільки часу ми проведемо всередині. Там може бути доволі холодно, тобі варто вдягнути плащ.

Печера дивилася на них чорним зівом. Щосили намагаючись впоратися зі страхом, Лані постаралася глибше дихати. Вона уявляла собі цю товщу гори, яка нависає зверху. Зараз два маленькі мурашки заповзуть у вузьку щілину, і нікому невідомо, що чекає на них попереду. Лише тьма й невідомість.

"Ти ввійдеш у печеру!" – почула вона строгий голос Веттінора. І відразу страх відпустив. "Звичайно, ввійду, куди я подінуся. І Коннар навіть не має сумніву, що я супроводжуватиму його – так звик до моєї присутності. Спасибі тобі, Веттіноре! Я знаю, що ти, як і раніше, з нами", – подумала Лані. У душі наростало відчуття, схоже на благоговіння. Так ось як буває, коли духи померлих рідних і друзів допомагають нам! Вона швидко схрестила руки, схилила голову та ще раз палко подякувала йому за підтримку.

– Ну що, підемо? – буденно сказав Коннар і ступив усередину.

Майже відразу темрява оточила їх звідусіль, полум'я смолоскипів сліпило й лише трохи розганяло її. Лані сподівалася, що печера виявиться невеликою, і скоро доведеться упертися в стіну. Але коридор із нерівним склепінням усе тягнувся й тягнувся кудись углиб гори. Вона озирнулася назад. Вони вже віддалилися від входу, який перетворився на яскраву пляму денного світла. Верхня арочна частина входу з гострими зубчастими краями нагадала роззявлені щелепи, які немов заковтнули їх. У печері було холодно й вогко. В особливій, дзвінкій тиші чітко було чутно лише потріскування смолоскипів, і навіть звук кроків губився і зникав. Поверхня під ногами була майже рівною, з ледь помітним ухилом. Незабаром їм зустрілася розвилка – два однакові коридори манили своєю чорнотою.