Частина 4

Глава 28. Човен.

Одного дня, коли вони йшли лісом, Веттінор раптом зупинився і втупився у якийсь старий пень. Він озирнувся й підійшов до ще одного непримітного пенька, яких, здавалося, можна зустріти безліч. Коннар став поруч:

– Ти думаєш про те саме, що і я?

Веттінор кивнув. Лані спантеличено переводила погляд з одного на іншого:

– І про що саме ви думаєте?

– Колись дуже давно ці дерева були зрубані сокирою.

– О...

Майже відразу, вийшовши з лісу, у невеликій низині прямо перед собою вони побачили покинуте село. Було так дивно після стількох днів путі натрапити на сліди присутності людини, тільки тут ніхто не жив уже багато-багато років. З пагорба, на якому вони стояли, відкривався вид на дуже старі й чорні напівзруйновані будинки. І хоча раніше подібні місця завжди обходили стороною, побоюючись зустрітися з ким-небудь із жителів, зараз було зрозуміло, що тут немає ні душі. Усі троє спустилися вниз і пішли якоюсь подобою вулиці, намагаючись чимшвидше перетнути село наскрізь. Чомусь було моторошно.

Жодного даху не залишилося, лише над деякими будинками перекошеним трикутником височіли найтовстіші балки та кілька перекриттів, що збереглися. Крізь двері, які випали, або чорні діри вікон було видно, що в кожному будинку весь внутрішній простір між чорними рубленими стінами заповнений деревною порістю.

Доводилося обходити дошки, з яких колись був складений паркан, але тепер вони валялися на траві, або частини зірваного вітром даху, а подекуди навіть колоди зрубу розвалилися та відкотилися вбік.

Так сумно було бачити це місце, створене руками якихось переселенців, які мріяли налагодити тут своє життя. Можливо, вони й жили тут довгі роки цілком щасливо. Невідомо, що з ними сталося й чому все занепало, але Лані немов чулися голоси й шерехи, і ледь ці старі стіни залишилися позаду, вона схрестила на грудях руки й попросила вибачення в тутешніх духів за те, що їхній спокій був потурбований.

За селом протікала річка. Люди не дарма вибрали це місце – воно просто заворожувало своєю красою. На іншому, вищому березі, зеленою стіною стояв сосновий ліс, а тут трохи далі починався ліс змішаний, де серед рудих соснових стовбурів біліли берези. Пішли вздовж річки, береги якої упереміш заросли травою та очеретом із рогозом, а подекуди великі плакучі верби тихо схилялися над водою, розглядаючи своє відображення. Розмовляти не хотілося. Кожного відвідали думки про те, яким швидкоплинним є життя.

Вони відійшли вже досить далеко від села, коли Веттінор раптом поліз кудись у зарості, виявивши човен, що лежав догори днищем та виглядав доволі цілим, на відміну від будинків.

– Покататися не бажаєте? – сказав він, намагаючись розвіяти похмурий настрій.

– Га? Що? Потопитися? – підхопила Лані.

– Дивіться, там острівець посеред річки. Може, хтось плавав туди порибалити. – Коннар вказав на порослий деревами невеликий острів, який річка обгинала з усіх боків.

Веттінор зацікавився човном не на жарт і захотів випробувати. Удвох із Коннаром вони перевернули його, оголивши пляму блідо-жовтої, позбавленої світла трави, на якій лежали два весла. Човен зіпхнули в річку, розштовхуючи та приминаючи густі зарості рогозу, і незабаром він захитався на воді. Усі троє дивилися, чекаючи, що він зараз наповниться й піде на дно, але човен так само ліниво погойдувався, і явною течі видно не було.

– Це ж треба! Сумлінно зробили, просмолили добре, – з повагою сказав Коннар. – Поки річка нам не заважає рухатися в потрібному напрямку, але може зігнутися так, що доведеться її перепливати. Будемо знати, що тут є човен.

– А я би не ризикнула. Тут біля берега дуже мілко, тому він і не набрав води. Але ж він такий старий! – заявила Лані.

– Не переймайся, він нам швидше за все не знадобиться, – сказав Веттінор.

Дійсно, незабаром вони відхилилися від річки й повернули до лісу. Майже відразу вони натрапили на зарості малини зі стиглими червоними ягодами. Лані ніколи ще не доводилося куштувати малину, і очі її розширилися від захоплення:

– До чого ж смачно!

Інші теж не могли відмовити собі в задоволенні поїсти солодких ягід, і застрягли там надовго. Нарешті вирішили, що все одно настав час полуденного відпочинку, побачили гарну галявинку й розташувалися на ній. Лані подумала, що це хороший ліс – добрий і красивий. Малина її просто манила. І поки Веттінор дрімав, а Коннар сторожив, вона знайшла неподалік можливість ще трохи поласувати. Тільки спочатку довелося уважно роздивитися навколо, бо їй зовсім не хотілося зустрітися з ведмедем.

Лані присіла під кущем малини, де знизу виявилися найбільші й найсолодші ягоди, від яких неможливо було відірватися. Насамкінець вона встала, відправляючи до рота останню ягідку, але так і не змогла закрити його від жаху. До неї наближався загін патрульних.

– Коннаре! – закричала Лані і стрімголов кинулася бігти. Коли вона вискочила на галявину, чоловіки вже стояли з мечами в руках. – Патруль! – видихнула вона.

Слідом за нею з лісу з’явилося декілька чоловік, розосереджуючись, щоб узяти в кільце. Їхні мечі теж були вже оголені. Перший, високий і широкоплечий, з коротким "їжачком" на голові, голосно відрекомендувався, як це було в них заведено: