Частина 3

 Глава 17. Вогнище.

Намагаючись пересуватися непомітно та уникати непотрібних зустрічей, вони спали вдень, сховавшись у густому лісі. Погода була ясною, круглий диск місяця висів на небі, як білий ліхтар, і висвітлював їм шлях ночами. Поки все йшло напрочуд гладко. Розкидані в глушині села, що були з'єднані лише тонкими ниточками доріг, вдавалося без зусиль обійти. За словами Фодріка, залишилося оминути останнє село на околиці населених земель, і далі почнуться дрімучі ліси, болота та безлюдні рівнини.

Задумливу тишу зануреного у вечірній сутінок лісу раптом розірвав стукіт барабанів – зовсім поруч. Усі повернулися в бік звуку.

– Що це?

За деревами мерехтіли вогні. Ступаючи безшумно, Коннар рушив у тому напрямку. Веттінор зловив його ззаду за лікоть.

– Коннаре, стій! Не лізь туди.

– Я хочу подивитися.

Ліс порідшав і закінчився. Ховаючись за кущами на невеликому пагорбі, вони побачили внизу поміст, освітлений з усіх боків полум'ям смолоскипів. Кілька нодарськіх гвардійців вишикувалися на ньому почесною вартою зі списами в руках, одягнені в кольчуги та короткі плащі з традиційною емблемою на грудях – кругом, до якого вписано ромб з увігнутими гранями. Два гвардійці-барабанщики на передньому плані відбивали дріб. Військовий, затягнутий у чорний шкіряний одяг, голосно вигукував якісь слова, намагаючись заглушити стукіт барабанів, але на відстані все зливалося в одноманітний гул. Пообіч нього стояли ще двоє в таких саме чорних обладунках, озброєні мечами.

Перед помостом над узвишшям із колод стирчав стовп, до якого було прив'язано дівчину. Її оточували поставлені вертикально в'язанки з хмизом. Уся велика галявина була заповнена людьми в простих домотканих одежах, і звідси можна було бачити тільки голови і спини цих мовчазних глядачів.

Фодрік вилаявся напівголосно.

– Якесь жертвоприношення? – прошепотів Коннар. – Що за дикунство...

Дівчина стояла, притуливши голову до стовпа, підборіддя її було високо підняте, і від цього вона здавалася гордою та незламаною. Її довге світле волосся струменіло по плечах. Коннар яскраво уявив, як це волосся спалахує і згоряє. Шаленство скипіло в ньому.

– Дивіться, – заговорив він збуджено, але тихо, – ми в змозі її звільнити. Стражників там небагато, і всі як на долоні. Нападу вони не очікують. Ви встигнете перестріляти звідси майже всіх, поки я підберуся ближче та доб'ю інших.

– Ми не робитимемо цього, – твердо сказав Веттінор. – Нам не варто втручатися, ми просто пройдемо повз.

– Я не можу пройти повз, якщо бачу можливість врятувати чиєсь життя!

Раптово барабани замовкли. Вони побачили, що людина в чорному встигла спуститися з помосту, йде до стовпа з факелом у руці та підносить його до в'язці зі хмизом.

– Стріляйте! – вигукнув Коннар. Він миттєво зістрибнув із пагорба та вже пробивався до помосту, розштовхуючи натовп.

Веттінор загарчав од люті та схопив лук.

– Ну, стріляй! – гаркнув він Фодрікові. – Твої ліворуч.

Один за іншим списники почали падати, вражені стрілами. Слідом, як підкошені, впали барабанщики. У натовпі закричали, люди кинулися врозтіч. Кілька гвардійців стрибнули з помосту й постаралися сховатися за його балками.

Лані стояла, притиснувшись спиною до дерев'яного стовпа, і не могла вгамувати дрібне тремтіння. Руки в неї були заведені за стовп і зв'язані, пальці нервово стискали один одного, поки Грон повторював слова звинувачення та вирок. Вона не слухала, тільки молила подумки: "О, духи, надайте мені сили винести це!" У вухах відбивався стукіт барабанів. Раптово він припинився, і Грон підніс факел до складених для багаття гілок. Полум'я охопило їх і почало розгоратися. Лані міцно заплющила очі та закусила губу, обличчя її скривилося від беззвучного ридання. Жар вогнища наблизився до ніг та обпалив їх.

Вона не бачила, як Коннар, немов вихор, опинився поруч і розкидав вогнище ногами, відсуваючи палаючі гілки подалі від стовпа, як одночасно встиг проткнути мечем патрульного в чорному, що кинувся до нього, як голими руками загасив полум'я на подолі її сукні. Вона була в такому страшному напруженні від очікування нестерпного болю, що знепритомніла. Коннар перерізав мотузки, якими вона була прив'язана, і ледве встиг підхопити тіло дівчини.

Він поклав її на край помосту, подалі від багаття, та озирнувся. Люди розбіглися, майданчик спорожнів. Його товариші були вже тут, Веттінор бився з одним гвардійцем, а Фодрік – із двома, і Коннар поспішив йому на допомогу. Ще один поранений стражник спромігся підвестися та підбирався зі спини до Веттінора, як раптом якийсь місцевий житель виступив із темряви та зі скаженим криком зарубав його піднятим з землі мечем. За хвилину все було скінчено.

Селянин досі тримав у руці меч та вочевидь був приголомшений тим, що зробив. У світлі багаття, яке все ж розгорілося навколо стовпа, очі його здавалися зовсім дикими. Він збуджено сказав щось Веттінору.

– Що він говорить? – нетерпляче запитав Коннар. Він не розібрав жодного слова на тутешньому діалекті.

– Радіє, що вбив того, хто знущався над ним довгими роками.

Ще кілька чоловіків підійшли до них ближче й заговорили всі разом, розмахуючи руками та перебиваючи один одного, деякі почали квапливо підбирати зброю.