Глава 12

Адріан

А день стає все "кращим" і "кращим", чорт забирай!

Як знав, що не варто було сюди їхати! От якби дослухався до свого внутрішнього голосу, то зараз лежав, отримував задоволення і прекрасно проводив вечір. І ніяких тобі неадекватних колишніх! Але ж ні! Припхався, бляха, а тепер мало того, що довелося залишити Лебідку одну посеред стерв'ятників, що пропалювали її своїми хтивими поглядами з того моменту, як ми опинилися в залі, так ще й тепер з цією... потрібно розбиратися.

– Я попереджував, щоб ти не з’являлася біля мене? – спитав, вивівши Емму на вулицю зі сторони заднього входу – не хотів зайвих глядачів.

– Ріане, дорогенький, навіщо так грубо? – відповіла, демонстративно надувши свої “нові” губи. 

– На мене це не діє.

– Раніше діяло, – вона провела пальцем мені по сорочці. 

Я хоч і стримував себе, але однаково доволі грубо відштовхнув її руку від себе, відчуваючи максимальну відразу від цього її жесту.

– Що тобі від мене потрібно?

– Фу, який ти невихований.

– Еммо, досить вже цих прелюдій. Ти або говориш, або прямо зараз йдеш геть, – вирішив одразу показати, що не збираюся грати в ці ігри.

– Це не тобі вирішувати, – виплюнула, складаючи руки в боки. – Ти не всесильний, Адріане.

– Впевнена в цьому?

Як я й сподівався, моє питання змусило її нервувати. Вона вмить замовчала і, очевидно, почала в голові зважувати, чи зможе її новий хахаль (а в тому, що він є, я навіть не сумнівався) щось протиставити мені. Дивлячись на те, як через декілька секунд панічно забігали в різні сторони її очі, я зрозумів, що висновок вона зробила для себе невтішний.

– Ріанчику, ну ми ж не чужі люди. Навіщо нам сваритися? – заспівала вона після цього зовсім іншим тоном.

– Ближче до справи, Еммо. В мене закінчується терпіння, – я вже й забув, як вона вміє дратувати.

– Так поспішаєш повернутися до своєї нової підстилки? 

– Слідкуй за тим, що вилітає з твого рота, – завжди вражало, як вона може кидатися з одного боку в інший: тут намагалася підлизатися, тут вже забула за це і знову пазурі випустила.

– Захищаєш, – фиркнула Емма, скривившись. – Знаєш, я й не повірила, коли мені розповіли, що ви разом. Сама ось вирішилася переконатися, і що побачила? Вона все ж отримала тебе. Через стільки часу, але отримала. 

– Отримують посилку на пошті, а що ти маєш на увазі, я не знаю.

– Не придурюйся, – вона завела очі вгору. – Я про Лебединську твою. Думаєш, я не пам’ятаю, як вона вішалася на тебе, коли ми були разом? А ти й не сильно проти був.

Ні, вона точно хвора. Втратила останні залишки здорового глузду, і думає, що має право мені таке говорити.

– Еммо, мені байдуже, що ти там собі понавигадувала. Моє життя тебе не стосується.

– Мене стосується життя моєї доньки! – раптом вигукнула вона. – Я не хочу, щоб її виховувала ця провінційна дурепа! 

Ну все… Терпець урвався!

– Тебе не стосується життя моєї доньки, – холодно процідив крізь зуби, підходячи ближче.

– Я її мати! А ти – взагалі чужий для неї!

– Досить з мене цієї нісенітниці! – не втримався і рявкнув так, що аж пташки поряд позлітали. – Пройшло півтора року з того часу, як ти останній раз цікавилася справами Марі, а тепер заявляєш, що ти її мати? Не сміши мене!

– Ти почув мене, Адріане, – не здавалася колишня. – Я не хочу, щоб Лебединська була поряд з моєю донькою. І якщо ти продовжиш з нею водитися, просто заберу Марі у тебе.

Навіть не віриться, що ця божевільна народила моє янголя!

– Спробуй! В мене на руках всі документи про позбавлення тебе від батьківських прав, забула? 

– Я знайду спосіб! Ти не рідний батько Марі, тож…

– Краще стули пельку, Еммо, – процідив крізь зуби, перебиваючи її. – Мені байдуже, чому ти зациклилася на Аліні, і з якого дива це змусило тебе згадати про доньку, але… Я більше не дозволю тобі псувати нікому з них життя, зрозуміла? На цьому все. Будеш і далі з’являтися поряд – пожалкуєш. 

– Нічого ти мені… 

– Подумай гарно, чи не пошкодуєш ти потім, про цей свій вибрик, – знову не дав договорити, адже вже набридло слухати цю платівку. – Я терплячий, але рано чи пізно дійду до межі. І це тобі не сподобається, повір. Дуже не сподобається. А тепер – пішла геть звідси. 

– Нікуди я не піду! – істерично викрикнула. – Ти мені не наказ!

– Повернешся в зал – тебе демонстративно виведуть у всіх на очах, – спокійно промовив. – Обирай, що для тебе краще.

– Не думай, що я так просто це все залишу, – сказала мені в спину, але йти за мною не стала.

А я – я не став зупинятися і ще щось відповідати. Навіщо? Який сенс? Я попередив її про наслідки, якщо вона раптом захоче ще щось втнути, а далі – її вибір. Вона прекрасно знає, що слів на вітер я не пускаю, тож дуже сумніваюся, що вона ще раз ризикне з’явитися десь поряд.