Глава 11

Аліна

– В якому форматі буде проходити свято? – спитала, коли ми нарешті зупинилися біля потрібного ресторану.

Адріан повернув до мене голову, і я помітила, що він вже мав набагато розслабленіший вигляд, ніж двадцять хвилин тому. Мабуть, дорога так гарно на нього вплинула, що не могло не радувати. 

– А хіба не байдуже? – спитав у відповідь, заломивши брову.

– Ну, для нас не байдуже, – помахала головою. – Ми вже запізнилися на годину. Якщо вечірка у форматі фуршету, то наше запізнення майже ніхто не помітить, а от якщо святкування класичне – я навіть боюся уявити, якими поглядами нас супроводжуватимуть присутні, поки ми не опинимося на своїх місцях за столом.

– Буде фуршет, – промовив Адріан, уважно мене вислухавши, – але, мушу тебе розчарувати: це не вбереже нас від поглядів.

– Що ти маєш на увазі?

– Побачиш.

– Що побачу?

Але ніяких пояснень, звісно, так і не дочекалася. Адріан лише знову кинув коротке “побачиш”, а потім взагалі взяв і, не чекаючи моєї відповіді, вийшов з авто. Я вже хотіла вийти слідом та виказати йому все, що думаю про такі фокуси, коли раптом Лоран зробив те, що я аж зовсім не очікувала: він обійшов позашляховик, а потім взяв і демонстративно відчинив для мене двері. Цей джентльменський вчинок настільки мене приголомшив, що все обурення просто в секунді випаровувалося. 

– Йдемо? – хитро спитав Адріан, виставляючи руку, щоб я могла на неї обпертися, коли буду виходити. 

– Це було необов’язково, – ніяково відповіла йому, але допомогою все ж скористалася. 

Не скажу, що потребувала її, але… Мені вперше в житті хтось відчинив дверцята автомобіля (автоматичні двері в громадському транспорті не рахуються). Саме тому я захотіла спробувати. І, виявилося, так дійсно зручніше вилазити з салону. Зручніше і, між іншим, приємніше.

На вході в ресторан нас одразу зустріли двоє охоронців, які перевірили наші запрошення та ввічливо повідомили, що всередині не дозволяється здійснювати фото- та відеозйомку на свій девайс, ну і одразу зазначили, що ми в будь-який момент можемо звернутися до запрошених фотографів. Я спочатку здивувалася, але потім до мене дійшло, що на святі точно будуть присутні впливові люди, які хочуть відчувати себе в безпеці, а не думати про те, що хтось десь зробить пост з фотографією, що може спричинити скандал у ЗМІ. А фотограф – це все одно цензура перед публікацією контенту.

Після цієї вимушеної затримки, ми нарешті опинилися всередині... справжньої маленької Італії.

Серйозно, я не жартую. 

Зал хоч і був доволі великих розмірів, але оформили його так, що, здавалося, ми опинилися посеред затишної вулички Флоренції. М’яке освітлення, колоритні квіткові композиції, кошики з виноградом та оливками, гітарний квартет, який наживо виконував мелодії відомих композиторів – все це створювало незабутню атмосферу, де кожен міг відчути себе частинкою італійської культури.

– Це дуже гарно, – не змогла стримати свого захвату. 

– Якщо Італія може існувати без Стефана Сальві, то Стефан Сальві без Італії – точно ні, – промовив поряд Адріан, а потім обережно поклав мою руку собі на лікоть і впевнено повів углиб цього неймовірного залу. 

Ми проходили поміж гостей, яких, до речі, було не так вже й багато, і я, здається, почала розуміти, що мав на увазі Адріан, коли казав, що фуршетний формат не вбереже нас від поглядів. Люди,  коли помічали нас, справді дивилися якось дивно. Я б не сказала, що вороже, ні, але... Склалося таке враження, що ми якісь запрошені артисти, чи мегавідомі селебриті… Ну, чи щось типу такого.

– Адріане? Це те, про що ти казав? – тихо звернулася до чоловіка, а дочекавшись стверджувального кивка, знову спитала: – Але чому так? Невже через запізнення?

– Ні, – спокійно відповів він.

– Тоді в чому проблема? – збентежено запитала.

– А в тебе немає ніяких здогадок? 

– Одна була, я її озвучила. Хіба… – в мене починався приступ легкої паніки від чергового припущення. – Зі мною щось не так? Сукня десь загорнулася? Макіяж потік?! Адріане, не мовчи!

– Боже, Лебединська, заспокойся, – легко засміявся він у відповідь. – З тобою все добре. Я б навіть сказав дуже добре.

– Тоді з ким все не добре?

– Аліно, – він раптом змусив мене зупинитися, – скажу прямо – це я викликаю у них таку реакцію. Ти просто потрапила під, гм, перехресний вогонь. Потрібно перетерпіти декілька хвилин, а далі все буде нормально.

От взагалі не зрозуміла зараз. З якого дива вони так реагують на Адріана? Я чогось не знаю? Він якийсь кримінальний авторитет чи враз став найбагатшою людиною світу? Чому така увага? 

– Не розумію, – зізналася, а потім відчула справжнє полегшення, коли побачила, що Лоран мав рацію, і уваги до нас вже стало трохи менше.

– Дійсно не розумієш? – я помахала головою в сторони. – Ну... Згадай тоді свою реакцію, коли ти вперше мене побачила в тому ліфті.

– Чекай, ти це запам’ятав?! – я навіть не намагалася приховати свого здивування. І мені знову стало до біса соромно. Я ж тоді роздивлялася його, наче... Та наче навіжена якась!