Глава 8

П’ять днів потому

– Він не прийшов! – викрикнула я, залетівши у свій кабінет.

Ох, яка ж я була зла! Просто навіть описати не можу!

– Алю, заспокойся, – забігла одразу за мною Злата. – Все ж пройшло добре! Як би я не любила Адріана, але все одно розумію, що це точно був якийсь форс-мажор.

– І про нього не можна було повідомити мені особисто? Обов’язково потрібно було, щоб я, наче остання дурепа, дізналася про все від його помічника вже аж на початку наради?! 

– Ну… – розгублено відповіла подруга. – Можливо, він і сам в останній момент дізнався. Всяке може бути. Та й це лише перша зустріч, думаю…

– Яку він сам і запропонував організувати, але ж сам і не знайшов на неї час у своєму щільному золотому графіку! – не здавалася я.

– Але ти наполягла, щоб вона відбулася у нас…

– І правильно зробила! Уяви, якби це сталося в тому довбаному офісі… Ще більше зганьбилася б!

– Можливо, й ні. Там Адріан сам зміг би все тобі пояснити, а так у нього могло просто не вистачити часу, щоб приїхати сюди. А телефон... Не завжди є час на дзвінок.

– Ти не розумієш… – промовила я до подруги і втомлено опустилася на м’який велюровий диванчик, який не так давно придбала в кабінет.

Та і як вона могла зрозуміти? Я й сама не до кінця розуміла, чому ця ситуація настільки мене дестабілізувала. Просто... Таке враження, що я знову стала тихою сірою мишкою, на яку Лорану просто начхати! Але це ж не так! Ми рівні! Він просто зобов'язаний мене поважати!

І головне ж, що починалося все дуже добре і нічого (нічого!) не віщувало біди.

Коли я наважилася в понеділок подзвонити Лорану (так, я не поїхала до нього особисто, як він хотів, а ризикнула подзвонити по номеру, що в мене залишився з “минулого життя”, і не помилилася), він відповів майже одразу і зовсім не здивувався, почувши мій голос. 

Це була коротка і суто ділова розмова. Адріан, на диво, навіть не став іронізувати чи насміхатися, коли я озвучила свою згоду на спільну роботу, а замість цього він навпаки серйозно повідомив, що сам скаже про все Сальві та Марку, а потім запропонував зібрати в одному місці людей, які будуть брати участь в проєкті "Sogno", і познайомити їх між собою. Це була гарна ідея, тож я її підтримала, але… Одразу наполягла, щоб це відбувалося у моєму офісі. Я, звісно, розуміла, що рано чи пізно мені доведеться відвідати колишнє місце роботи, але відчувала, що поки ще рано це робити. Адріан гмикнув, коли я поставила цю умову, та все ж не став сперечатися. 

І от сьогодні цей день настав. Зустріч мала пройти спокійно та продуктивно, однак… На самому її початку, коли вже всі, крім Адріана, всілися на свої місця в конференц-залі, це сталося. Помічник “його високості” піднявся, попросив уваги і гучно повідомив, що пан Лоран не зможе приїхати, адже має якісь термінові справи.

Термінові справи, щоб їх!

Повторюся, я в цей момент себе такою дурепою останньою відчула, що просто ледь не вибухнула від злості. Впевнена, що він спеціально це зробив, щоб показати, що у нашій ситуації один тільки він бос, а я так... якась дівчинка, що вирішила постояти поряд. І він зміг досягти бажаного, адже я бачила, як після цієї ситуації “мої” почали кидати на мене жалісні погляди, а “його” миттєво розслабилися, наче я ніхто, і звуть мене ніяк. Хоча я теж "молодець": за декілька хвилин до “заяви” раптом вирішила трохи розбавити тишу і вмудрилася жартівливо сказати: “Ну, зараз прийде Адріан, і будемо нарешті знайомитися”.

І тут така підстава! Бос і гадки не мав, що іншого боса не буде! Краще б мовчала!

Добре, що я вмію у стресових ситуаціях брати себе в руки, тож швидко подякувала Владу – це той самий помічник – за інформацію і впевнено розпочала знайомство команд. До речі, всіх, хто прибув з “Loran-digital”, я бачила вперше. Не знаю, чи це Адріан так спеціально обирав, чи так збіглося, але маємо, що маємо. 

Отож, попри не зовсім гарний початок, зустріч все ж пройшла в дружній та невимушеній атмосфері. Але навіть хороші враження, які в мене після неї залишилися, не змогли повністю поглинути всю злість на Адріана, тож як тільки я вийшла з конференц-зали, мене знову прорвало. Ну, ви й самі це бачили.

– Алю, ти тут? – Злата помахала рукою перед моїми очима. – Тобі вже легше?

– Трохи, – відповіла, відчуваючи, що мій стан справді трохи поліпшився. 

– Ну, слава Богу, – з усмішкою відповіла подруга. – Якщо чесно, я вже думала, що ти на емоціях зараз все скасуєш.

– Справді думала, що я таке зроблю? – здивовано спитала в неї. – Повір, я вже давно не підліток, щоб робити такі серйозні речі на емоціях.

– Ем… Просто я майже ніколи тебе не бачила такою злою. Та й взагалі ти з появою Адріана надто нервовою стало. Вибач, що говорю це, але…

– І що, дуже видно? – я й сама це помітила, але думала, що мені вдавалося не демонструвати свій стан іншим.

– Ну… Можливо, не всім, але ж я надто гарно тебе знаю. І саме тому можу впевнено заявити, що ти зараз сама на себе не схожа.

– Мда… – пробурмотіла собі під ніс. – Мабуть, прийшов час сідати на якісь заспокійливі.