Глава 7

Аліна

– Алю, тебе щось тривожить? – ніби здалеку, прозвучав голос мами.

– Та ні, – якомога щиро усміхнулася їй, – з чого ти це взяла? У мене все дуже добре.

Мама скептично подивилася на мене, але нічого говорити у відповідь не стала. Замість цього вона відійшла на декілька кроків, повернулася до мене обличчям, обпершись спиною на стільницю, взяла в руки свою чашку з кавою і повільно зробила ковток. Потім ще один зробила… І ще один… При цьому вона весь цей час не зводила з мене погляду і продовжувала мовчати.

– Мамо, що ти робиш? – спитала, не зрозумівши її дивну поведінку.

– Чекаю, – загадково відповіла вона і знову демонстративно зробила ковток.

– Що саме ти чекаєш? – обережно поцікавилася після невеликої паузи.

– Поки в моєї дитини прокинеться совість.

Ні, ну їхали-приїхали!

– Ольго Олексіївно, а це вже звідки взялося?

– Аліно Михайлівно, – передражнила вона мене з хитрою усмішкою, – а це вже ви мені поясніть. Приїжджаєте до батьків без попередження… Хоча тут я тільки рада, адже ти стала дуже рідко вдома з‘являтися, і мені це не подобається… 

– Ма-а-а-мо!

– Ой, відволікалась. Але все одно май на увазі, що до батьків варто частіше приїжджати. І повертаючись до наших пирогів: отже, ось ти тут сидиш, відповідаєш на мої питання абияк, потім подовгу взагалі замислюєшся про щось, не звертаючи ні на що увагу, а після цього впевнено заявляєш, що в тебе все дуже добре, – останні слова вона промовила, показавши рукою глузливий жест “повітряні лапки”. 

– Але в мене справді все добре, – не дуже впевнено спробувала стояти на своєму.

– Алю, ти точно мене зараз намагаєшся в цьому переконати? Чи все ж себе?

І тут я задумалася.

Мама, як завжди, мала рацію. Я дійсно сама себе намагалася переконати, що все зі мною добре і все зі мною нормально. І до батьків я приїхала, хоча ще вчора навіть не планувала, адже просто хотіла відволіктися від думок про Адріана. На жаль, не дуже допомогло, адже я так і продовжувала в голові перебирати варіанти відповіді на його пропозицію.

– Ого, які в нас гості! – почула ззаду голос тата, а потім одразу відчула як його сильні руки обіймають і міцно притискають мене до себе. – Олю, ти не могла подзвонити, щоб ми скоріше їхали? – спитав він у мами, підійшовши до неї.

– Мені потрібен був час з донькою наодинці, – відповіла вона, залишивши на його щоці легкий поцілунок. – І мені не вистачило буквально трохи.

– Для чого? – з цікавістю спитав тато.

– Та її щось гризе зсередини… 

– Мамо! – обурено викрикнула. Ще не вистачало, щоб зараз на мене двоє накинулися і почали все випитувати.

– Але вона вперто запевняє, що в неї все добре, – продовжила мама, повністю ігноруючи моє обурення.

– Алю, тебе хтось образив? – одразу після цього грізно спитав мій, зазвичай, м’який татко. – Ти ж знаєш, що завжди можеш мені розповісти все!

– Нам, – виправила його мама.

– Альку хтось образив? – з’явилася в нашій розмові нова дійова особа. Ну, звісно, Соня після тренування навіть переодягатися не стала, щоб нічого не пропустити. 

– Та ніхто мене не ображав! – не витримала я.

– Точно образили, – кивнула сама собі Соня, а потім взяла телефон і щось почала в ньому активно клацати.

– Що ти робиш? – спитав в неї тато.

– Роблю повноцінний сімейний збір, – пожала вона плечима, а потім демонстративно поклала смартфон на стіл біля мене.

– Тільки не кажи, що… 

Але не встигла я й закінчити речення, коли ми всі чітко почули гучний гудок, після якого прозвучало:

– Привіт! – це в один голос прокричали близнята. – Соню, в тебе щось термінове? Ми тут трохи, ем, зайняті.

На фоні було чути музику, але це нікого не здивувало. Дівчата зараз знаходилися в Одеській області, де підробляли аніматорами в дитячому таборі, тож гучна музика стала їх постійним "супутником".

– Сімейний збір, – відповіла їм Соня.

– На рахунок чого? – зацікавлено спитала Марта. Одразу її впізнала, адже вона у нас з самого дитинства трохи гаркавить.

– В Альки якісь проблеми, а вона від нас це приховує. Ось намагаємося її розговорити, – одразу “здала” мене наймолодша сестричка.

– Алю, в тебе проблеми і ти не подзвонила? – ображено промовила вже Лара. – Відколи це в тебе від нас секрети?!

– Бо-о-о-же, – натурально простогнала я. – Це моє особисте життя! Я ж не маю все розповідати!

– Звісно, це твоє особисте життя, але проблеми приховувати від сім’ї не можна. Ми завжди з усім разом справлялися, тож не дивуйся, що ми хочемо допомогти, – відповіла мама, а потім ще коротко привіталася з дівчатами. 

– Згоден, – промовив тато. – І тепер ми тебе уважно слухаємо

І за ним прозвучало майже однакове “ага” від всіх інших членів нашої родини.