Глава 6

Адріан

Знаєте, я взагалі не любитель імпульсивних рішень, але не можу не визнати, що інколи, от як сьогодні, такі рішення справді допомагають розв'язати проблемні питання краще та швидше, ніж довгі роздуми.

Хоча… Моя поява в офісі Лебединської – це не зовсім “імпульсивне рішення”, адже я ще вчора зрозумів, що урегулювати питання з її відмовою без особистої розмови – просто неможливо. Однак, я планував цю розмову проводити вже з понеділка, а тут раптом піддався миттєвому пориву, коли повертався з робочої зустрічі. Ось просто їхав, звернув увагу, що я досить близько до вулиці, де знаходився офіс Лебідки, і... попрямував туди. Можливо, це сталося тому, що цю саму адресу мені повідомили всього за дві години до цього дивного "пориву" і вона ще досі була свіжою в пам’яті, або ж… Давайте без “або ж”, коротше.

Отже, потрібна мені п'ятиповерхова будівля була розташована в не надто презентабельному районі, але при цьому все одно мені сподобалася. Видно, що за фасадом та територією гарно доглядають. Та й всередині хороший ремонт, хоч і не новий. Можу точно сказати, що це не найгірше місце для молодої агенції. Мене б теж колись чекало щось подібне, якби я (по власній дурості) не вирішив зробити батька своїм партнером, але не про це зараз мова.

Сам офіс займав суттєву частину другого поверху. Зайшовши всередину, я помітив, що Лебединська все там переробила під себе: ненав’язливі бежево-сірі стіни, багато зелені, вишукані меблі, які, одразу видно, були зроблені на замовлення… Не зовсім мій стиль, але у відсутності смаку Аліну точно звинуватити не вийде.

А ось, між іншим, і її кабінет. 

Попередньо декілька разів постукавши, я відчинив двері і потрапив в невелику приймальну. Абсолютно пусту приймальню, візьміть собі до уваги. Так навіть краще. Буде зараз справжній "сюрприз".

І ось знову двері, знову стукіт (я вирішив бути чемним хлопчиком)... і спочатку повна тиша у відповідь. Я вже навіть подумав, що дарма припхався в цю далечінь, але ні: буквально через секунду пролунав тонкий знайомий голос.

Я морально вже приготувався до дуже “теплого” вітання, під час якого Лебединська спробує одразу відправити мене геть (спробує, адже я не збираюся нікуди йти так швидко), але вийшло все зовсім інакше. Вона навіть голову не підняла, коли я опинився в її кабінеті. Про себе гмикнувши, я тихо зробив декілька кроків і опустився на м'який диван, який був призначений для відвідувачів.

З такого ракурсу я побачив, що вона зовсім не відреагувала на мене, адже була надто була надто зайнята розгляданням якихось документів. Вирішив не відволікати, а просто дочекатися, поки вона закінчить. І це сталося доволі швидко, до речі.

– Перепрошую, що не дуже привітно зустріла вас, Віталіно, але з моїм навантаженням іноді доводиться робити багато справ одночасно, – нарешті заговорила Лебединська, але зробила це із заплющеними очима. При цьому вона ледь помітно крутила в різні боки шию, вочевидь, намагаючись зняти з неї напругу. 

– Та все нормально, – поспішив відповісти їй, з усмішкою помітивши, як від першого ж мого слова вона кумедно нахмурилася, –  Я, як ніхто інший, можу тебе зрозуміти.

Дівчина не спішила мені відповідати, як і не спішила розплющувати очі. Б’юся об заклад, вона до останнього не хотіла вірити в те, що я зараз справді знаходився біля неї.

Але потім раптом вона просто на очах змінилася: різко подивилася на мене своїми діамантовими оченятами, сіла рівніше, мимохіть заправивши рукою пасмо волосся за вухо, і впевнено промовила:

– Ось це так зустріч, Адріане. І що ж привело тебе до мене в цей чудовий вечір п'ятниці?

Здається, я щось подібне сказав їй на форумі... Отже, не забула? Тоді, мушу визнати, це вийшло доволі ефектно. Гра буде значно цікавішою, ніж я собі уявляв.

– Думаю, ти прекрасно знаєш, чому я тут, – відповів, продовжуючи спостерігати за її реакцією.

– Невже будеш вмовляти мене, щоб я погодилася на спільний проєкт сеньйора Сальві? – піднявши одну брову, поцікавилася.

– Ти маєш рацію в тому, що справа стосується сеньйора Сальві, – повільно проговорив, нахиляючись вперед тілом, – але вмовляння? Це не у моєму стилі. Мені здавалося, ти краще мене знаєш.

– Я ніколи не знала тебе, Адріане. Можливо, раніше думала, що знала, але точно помилялася, – на мить її обличчя смикнулося, ніби від болю. 

А ось це дивно. Дуже дивно. Ніби у ній глибоко сидить якась образа на мене, але ж звідки там їй було взятися?

– Це у нас взаємно, – задумливо відповів, коли тиша затягнулася.

Лебединська після цього подивилася на мене якимось дивним поглядом, який неможливо було навіть описати, а потім грізно стиснула руки в кулаки та промовила:

– У мене мало часу, Адріане, тож скажи прямо: що тобі потрібно?

– На побачення запізнюєшся? – мабуть, не варто було це питати, але реально не втримався – надто вже мені хотілося її ось так трохи позлити.

– Не твоя справа, – відрізала вона, складаючи руки в замок під грудьми.

– Згоден, – усміхнувшись, погодився з її твердженням. – Ну, добре. Щодо магазину Стефана... Він у двох словах описав мені твої пропозиції щодо сайту. Вони мені сподобалися. І саме це стало причиною моєї згоди на розділення проєкту.