Глава 4.1

Іноді буває, що дні проходять настільки активно, що потім просто не розумієш: як повз твою увагу пролетіли цілі тижні?

Ось і в мене так вийшло, адже єдине, що я пам’ятаю з останніх двох седмиць – це робота, робота, робота і… робота. 

Але я вірю, що воно того варте, оскільки завдяки такій віддачі, ми з командою просто самі себе перевершили, створивши неймовірну і дещо радикальну стратегію для наших (ну, майже) італійців. Тепер діло просте – правильно подати це все сеньйору Сальві. Але й з цим я скоро вже розберуся. Дуже скоро. Буквально он за п’ять хвилин.

– Нервуєш? – спитав Марк, який не тільки влаштував зустріч, а й вирішив бути поряд зі мною під час презентації. Виявилося, що саме він очолить український офіс компанії, тож, якщо все пройде добре, саме з ним нам доведеться найбільше контактувати в процесі співпраці.

Між іншим, якщо не брати до уваги його сумнівні мотиви для допомоги мені, він виявився доволі цікавим персонажем. Освічений, ненабридливий, з хорошим почуттям гумору. Я можу зрозуміти, чому Злата кожного разу, коли його бачить, заливається червоною фарбою. В нього важко не закохатися. Мабуть, мене б теж це чекало, якби у моєму житті не було іншого чоловіка. Але він є, тому в мене навіть думки не було роздивлятися Марка в “романтичному” плані. 

– Аніскільки, – відповіла йому і не збрехала. Я дійсно не нервувала, адже змогла себе налаштувати на думку, що це просто ще одна звичайна зустріч із замовником, яких в мене вже було стільки, що й не порахувати.

– Це правильно, – схвально кивнув Марк. – Стефан моментально відчуває, коли люди нервують або бояться. З такими він, зазвичай, не бажає мати ніяких справ. А ось сильних серйозних співрозмовників він поважає, тож можеш вважати, що перший “екзамен” ти вже майже пройшла.

– Дякую, що поділився зі мною цим саме зараз. Дуже вчасно, – з сарказмом промовила до нього.

– Я просто знав, що це для тебе зайва інформація, – з хитрою усмішкою відповів він. 

– Невже? Настільки добре встиг мене пізнати за три зустрічі і дві телефонні розмови?

– Віриш чи ні, але цього справді виявилося достатньо, – засміявся він. – Я взагалі дуже давно не зустрічав таких адекватних жінок. Тепер я навіть зрозумів…

Але що він там зрозумів, я так і не дізналася, адже до нас нарешті вийшла помічниця Сальві і запросила проходити всередину. Якщо чесно, в цей момент мій спокій дещо поступився місцем невеликій паніці, яка змусила мої долоні на декілька секунд спітніти, але згадавши слова Марка, я швидко зробила два глибокі видихи і знову повернула собі свою впевненість у власних силах.

До речі, ми зараз були в бізнес-центрі класу “А” в центральному районі Києва, де вже активно велося облаштування офісу українського представництва магазинів “Sogno”. Це вже ювілейний десятий міжнародний офіс компанії, тож можу з впевненістю сказати, що потенційний клієнт у мене дуже (дуже!) непростий.

А ось, власне кажучи, і сам він.

Сеньйор Стефан Сальві зустрів нас, стоячи біля вікна з якимись паперами в руках. Це був високий, стрункий чоловік у віці приблизно п'ятдесяти років, з вишукано посрібленим волоссям та густою акуратно підстриженою бородою. Його темно-сірий костюм сидів просто ідеально, підкреслюючи його надзвичайну (як для його віку) фігуру та бездоганний смак.

Що ж, мушу визнати, що він повністю виправдав мої очікування, адже саме так я собі в голові й уявляла справжнього італійського бізнесмена. А ще… Боже, добре, що мені вистачило розуму сьогодні одягнутися вишуканіше, ніж зазвичай. У своїй синій сукні довжини міді від відомого українського дизайнера та босоніжках від Saint Laurent (найдорожча річ у моєму гардеробі) я мала достойний вигляд поряд з елегантним сеньйором та не менш елегантним Марком. Впевнена, що у звичайному діловому костюмі я б точно відчувала себе "бідною родичкою". Звісно, формально я все одно себе зараз відчувала такою, але при цьому була задоволена, що не впала лицем в багнюку, так би мовити.

– О, Марку? Нарешті, хлопчику мій! – промовив чоловік, помітивши наш прихід, а потім одразу підійшов і по-батьківськи обійняв мого супутника. Мене трохи здивувала така “фамільярність”, але італійці відомі своєю теплотою та виразністю в спілкуванні, тож, можливо, це для них дійсно норма. – А це і є та сама талановита Аліна, про яку я вже так багато чув? – він подивився на мене зацікавленим поглядом.

До слова, розмовляв він чистою англійською мовою. Враховуючи, що Марк ідеально знав італійську (він сам мені про це повідомив), я зрозуміла, що сеньйор Сальві спеціально зорієнтувався, щоб я не відчувала себе зайвою у їх компанії. Зізнаюся, це мене ще більше заспокоїло, адже я переживала, що доведеться використовувати Марка як перекладача.

– Вітаю, сеньйоре Сальві! Приємно з вами познайомитися, – ввічливо звернулася до нього з усмішкою на обличчі, в думках похваливши себе за численні безсонні ночі, які я витратила на поглиблене вивчення англійської. – І дякую, що погодилися мене вислухати.

– І мені дуже приємно, юна леді, – відповів, поцілувавши мені руку у кращих джентльменських традиціях.

Ні, ну ось це я розумію справжній чоловік! Така увага до ледь знайомої дівчини – це просто щось неймовірне. Ех, всім би такі манери.

– Дядьку, може вже досить фліртувати з нашою гостею? – без злості в голосі увірвався в наш діалог Марк.