Глава 1

Аліна

Знаєте, що таке закон всесвітнього свинства? 

Якщо раптом не знаєте, то я вам можу навести найяскравіший приклад цього феномену! 

Отже, справжнє всесвітнє свинство – це проспати у надвідповідальний день, якого чекала з нетерпінням останні два місяці. Чекала, промову на зубок вивчила, одяг ще за два дні підготувала… Ось все зробила, а елементарно будильник завести забула. І мені навіть страшно уявити, що було б, якби мене годину тому не розбудила дзвінком моя помічниця Злата, яка вже прибула на місце і – сюрприз-сюрприз! – не змогла мене знайти.

Але таке… До мого виступу ще пів години, тож я точно маю встигнути. Пощастило ще, що таксист мені трапився вправний і досвідчений, тож, дізнавшись про мою проблему, одразу пообіцяв зробити все, щоб ми прибули вчасно. Поки ще слово своє тримав, професійно маневруючи між машин в заторі, однак ми проїхали лише половину дороги.

Спитаєте, що за виступ мене чекає? О, це я з величезною радістю поділюся.

Річ у тім, що цього року мене запросили на відомий форум підприємців. І не просто запросили, а запропонували стати одним зі спікерів, щоб поділитися своїм досвідом з колегами! Ще й пафосно так на сайті представили: “Аліна Лебединська: Секрети стрімкого успіху”. 

Чи могла я ще три роки тому, коли замовляла у вчорашнього студента-програміста на останні гроші розробку сайту для своєї власної агенції, уявити, що мене запросять на захід такого рівня? Та ні, звісно! Я тоді не могла навіть як учасник сюди потрапити, не кажучи вже про більше.

Але ось я тут, точніше майже тут, і готова розповісти всім та кожному, як не опустити руки від безвиході, коли у двадцять п’ять років вклала всі свої кошти в ризикову (точніше божевільну) ідею і ледь не прогоріла.

– Панночко, ми на місці, – привернув мою увагу голос таксиста.

– Ох, дійсно! – настільки задумалася, що пропустила момент, коли ми заїхали на територію потрібного готелю. – Ви неперевершені, дякую! – від душі промовила до нього, а потім ще й на чай залишила мало не стільки ж, скільки коштувала вся поїздка.

Так, а тепер головне завдання – швидко знайти Злату, а далі вже з нею прориватися за сцену. Виступ має розпочатися за п’ятнадцять хвилин, тож я навіть ще встигну трохи прийти в себе, щоб не починати промову захеканою та з червоним обличчям.

– Алю, ну нарешті! – Злата чекала мене вже біля входу і безперестанку дивилася на годинник.

– Я не запізнилася, – прокричала їй, а потім махнула рукою, щоб вона заходила, а я одразу за нею.

– Тільки дивом не запізнилася, – фиркнула вона мені у відповідь. – Я вже почала шукати, кого тут можна підкупити, щоб перенести виступ.

– Сумніваюся, що в тебе вийшло б когось такого знайти, але за старання – найвищий бал, – усміхнулася їй.

– Коротше, всі розмови потім, – вже серйозно промовила моя золота помічниця і за сумісництвом близька подруга. – Технар чекає тебе за лаштунками вже з апаратурою. З презентацією проблем не буде, я вже все перевірила… Так, що ж ще, – пробурмотіла вона, а потім раптом викрикнула: – А, ще ж дівчинка-візажист теж вже чекає, щоб трохи твоє обличчя перед виходом підправити. Ти, до речі, око одне не дофарбувала, тож скажи мені “дякую”, що я заздалегідь про це подбала.

– Дякую, – машинально відповіла, а потім вигукнула: – Що?! 

Та не могла я не нафарбувати одне око! Я хоч і запізнювалася, але з чистою совістю пожертвувала сніданком, щоб надати своєму заспаному "фейсу" більш-менш пристойний вигляд.

– Та жартую, – засміялася ця зараза. – Просто ти вся така на нервах, що я вирішила тебе трохи відволікти.

– Не дуже гарна ідея.

Подруга хотіла ще щось відповісти, але ми нарешті добігли до потрібних дверей, за якими розпочався просто справжній хаос якийсь! Мені одночасно підправляли макіяж, надаючи обличчю більш матовий відтінок (так потрібно було, щоб я не засліпила глядачів своєю красою… в буквальному сенсі), і закріпляли апаратуру з мікрофоном, який мені, дякувати Богу, не потрібно було тримати в руках.

– Все готово, Аліно Михайлівно, – з усмішкою промовив до мене Антон – милий хлопчик в модних окулярах, якого Злата назвала “технарем”.

– Я теж закінчила, – одразу за ним прощебетала дівчинка-візажист, що просто підкорила моє серденько своєю яскравою рудою гривою хвилястого волосся.

– Щиро вдячна вам, – з усмішкою промовила до них, а потім ще раз обдивилася себе в дзеркалі, перед яким мене всадили на високий зручний "барний" стілець, і залишилася максимально задоволена своїм відображенням.

Чорне волосся, яке від природи було майже ідеально рівним (так, мені пощастило), ефектно спускалося до самої талії, лляний костюм з піджаком, топом та штанами палаццо бежевого кольору підкреслював мою худорляву підтягнуту фігуру, заради якої я двічі на тиждень страждала (і досі страждаю!) в тренажерному залі, а босоніжки на стійкому підборі висотою в тринадцять сантиметрів додавали мені впевненості, якої зі своїми "метр з кепкою" мені точно не вистачало. Що приємно здивувало, мікрофон не виглядав надто громіздким і не робив моє обличчя аж надто великим, а стрілки, які дівчинка-візажист (чорт, потрібно було спитати її ім’я) нанесла за рекордний час на повіки, додали моїм сіро-блакитним очам вираз, як у справжньої кішечки.