Три роки тому
– Ти тут більше не працюєш, Лебединська. Збирай речі і можеш бути вільною. Розрахунок Леся тобі на карту надішле протягом дня, – сказала, мов відрізала, Дана і спокійно повернула голову до увімкненого комп’ютера, ніби її взагалі не хвилювало, що тут зараз моє майбутнє вирішувалося.
А я... Я просто стояла, дивилася перед собою та не розуміла, як таке взагалі могло трапитися. Ще вчора все було нормально, я виконувала свої завдання і навіть не підозрювала, що сьогодні почую: “Ти тут більше не працюєш”.
Та це якийсь ідіотизм справжній!
– Але я не розумію… – розгублено звернулася до неї.
– Що у моїх словах тобі незрозуміло? – роздратовано перепитала вона мене, потираючи рукою очі. – Трудову я тобі видала, ніяких двох тижнів тобі відпрацьовувати не потрібно, гроші отримаєш. Все ясно і доступно. Не розчаровуй нас ще більше.
– Я не розумію, чому мене взагалі звільняють, – уточнила, ледве стримуючи сльози.
– Аліно, я ж хотіла по-нормальному, але ти просто не залишаєш мені іншого вибору! – суворо відповіла вона. – Хочеш дізнатися, чому ми більше не маємо потреби у твоїх послугах? Все просто! Ти не відповідаєш стандартам компанії нашого рівня. Твої статті та описи нудні, примітивні та відверто халтурні. Таке відчуття, що ти взагалі не розумієш, що ти робиш і про що ти пишеш! Раніше ми ще могли закривати очі на твої промахи, але тепер все змінилося. Ми починаємо співпрацювати із серйозними світовими брендами, тож маємо тримати відповідну планку. І зауваж, це не мої слова. Áдріан так вирішив, а я лише простий вісник. Але, якщо тобі цікаво, я взагалі не розумію, чому він не зробив це набагато раніше.
Не відповідаю стандартам? Примітивні статті?!
Повна нісенітниця! Ні, я, звісно, “генієм пера” себе не вважаю, але за три роки ніхто ніколи не називав мої роботи примітивними чи халтурними!
Адріан так вирішив?!
Ні-ні-ні… Він не міг. Коли його щось не влаштовує, він говорить про це прямо, а не прикривається іншими.
– Перепрошую, але я хотіла б сама почути це від пана Адріана, – твердо промовила, складаючи руки в замок під грудьми.
І де тільки взялася сміливість на такі слова? Аж сама на себе не схожа. Але… Мабуть, це увімкнувся захисний механізм якийсь, адже надія, що Адріан так не вважає – це єдине, що не дозволяло мені ганебно розплакатися після таких жахливих слів.
– Сама почути від Адріана? – перепитала Дана, а потім гидко розсміялася. – Боже, дівчинко, ти що собі там в голові навигадувала, га? Йому ні́коли займатися такими дурницями! Він все передав через мене, адже більше не бачить сенсу витрачати на тебе свій дорогоцінний час. Він й так зробив більше, ніж мав, а тепер нарешті зрозумів, що всі його старання зробити з тебе щось корисне були марними. Ти – безнадійна. Ти, звісно, вибач, що так грубо, але краще я одразу тобі це скажу. І ще... наостанок дам цінну пораду: змінюй професію. У сфері digital-маркетингу в тебе все одно нуль перспектив.
– Але пан Адріан…
– Що? Він гарно до тебе ставився? Був привітним? Дай вгадаю, а ти взяла і закохалася в нього, так? – відверто глузуючи, продовжила зціджувати свою отруту ця… змія. – Мушу тебе розчарувати: ти далеко не перша і не остання сіра мишка, яка вирішила, що зможе зачарувати Адріана. Знаєш, що вас всіх об’єднує? Ви всі сподіваєтеся стати попелюшками і отримати принца, а потім щиро дивуєтеся, що вся казка відбувалася тільки у вас в голові. Забудь про нього, Лебединська! Він і його компанія – це не твій рівень. Все, тобі вже час.
Кожне її слово було, наче удар справжнім ножем. І, можливо, мені не було б настільки образливо, якби вона не мала рацію. Я справді закохалася у свого боса, наче остання дурепа.
Не могла не закохатися, адже він… Адріан просто ідеальний. Хоча ні, він не ідеальний. Він просто такий, як він є. Впевнений у собі, сильний, мужній, рішучий… Спочатку я його навіть боялася через потужну енергетику, але потім все змінилося. Він став прикладом для мене. Він став тим, хто надихає на більше. І саме тому я не вірю, що він міг так підло зі мною вчинити.
Хто завгодно, тільки не він! Тож, повторюся, поки я особисто це все від нього не почую – не збираюся нікуди йти!
Кинувши останній погляд на Дану, що продовжувала із задоволенням спостерігати за моєю розгубленістю, я розвернулася і пішла геть з її кабінету. Далі, мов у тумані, пронеслася крізь довгий коридор і нарешті зупинилася перед потрібними дверима.
Вдих. Видих.
Так… Головне зберігати спокій… Зараз Адріан все пояснить. Я впевнена, що це просто якась дурна помилка.
– Можна? – попередньо постукавши, я зайшла в просторий кабінет, в якому за весь час роботи була від сили разів зо п'ять.
Адріан сидів у своєму улюбленому шкіряному кріслі з високою спинкою, розвернутий обличчям до величезного панорамного вікна. Почувши мій голос, він лише трохи повернувся, а потім пройшовся по мені байдужим поглядом.
– Ви не вчасно, – звернувся до мене таким холодним тоном, що в мене аж сироти на шкірі з'явилися.
– Але я хотіла уточнити… – охрипло відповіла йому, та він навіть не дав мені змоги договорити.
– Все, що потрібно було, я передав через Дану. На цьому все. Знаю, що вам це могло не сподобатися, але вибору у вас немає.
#709 в Сучасна проза
#3724 в Любовні романи
#1749 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 11.09.2024