27

ВЛАД

У салоні його автомобіля тихо грає музика. Повітря зовні ще з ночі просякнуте вологою. Сиджу на задньому сидінні й дивлюся на людей, які кутаються у плащі та ховаються під парасольками, тримаючи по кілька троянд у руках... Їх мало. Серед них — преса. Тут і Ірен. Вона та ще одна жінка тримають за руки маленьку дівчинку.

У якийсь момент пара червоних троянд не лягає на землю, а летить під ноги Ірен.

Чорт. Я навіть смикаюся від неочікуваності, але залишаюся на місці.

Спостерігаю далі, як професійно тримається колишня Іра. Вона робить крок уперед — і її ступня чітко стає на стебла тих самих троянд. Я уявляю цей звук — хрускіт тоненьких гілочок на сирій землі...

— Ким вона йому була? — запитую тихо, українською. — Коханка? Дружина? Що ти не вписав у справу?.. Чию дитину за руку вона тримає?

Стас сіріє, жовтіє, а потім багряніє. Але відповідає:

— Коханка.

Коханка, значить...

Що ж...

Та вголос командую:

— Поїхали.

ІРИНА
На цвинтарі все так, як і має бути: мирна тиша. Під парканом — автівки, всі з тонованими вікнами. Місцева еліта...

Поруч, окрім Емі й Міри, з тих, кого знаю, ще Джоні та Леонардо. На крок попереду — колишня дружина Біллі.

Її схлипи трохи нервують. Після матері Біллі — перший, з ким я отак прощаюся. Але сліз сьогодні у мене немає. Лише жаль.

— Ірен. Батько на вас покладав великі надії, — голос Джоні вириває з думок.

— Дякую за довіру. Я зроблю все, щоб компанія зросла.

— І саме в цей момент до моїх ніг летять дві троянди від колишньої Біллі.

Зітхаю. Розумію.

Але мовчки даю кожному з присутніх усвідомити: мене не залякати. Це всього лише цирк із купкою клоунів…

Ставлю свої квіти на свіжий пагорб і повертаюся до доньки з Мірою, які й досі стоять поруч.

Я не слухаю вмовлянь Джоні до своєї матері, як і не бажаю чути його хвалебної оди на мій рахунок. Беру за руку доньку і вказую очима Мірі на вихід.

У голові одне: я не забирала компанію — її мені довірив Біллі. Я не маю ні перед ким звітувати чи виправдовуватися. І єдиний бос наді мною — це його син.

— Куди ми зараз? — запитує Міра, щойно ми виходимо з території.

І головне — тон у неї такий провокаційний, що я ледь стримую усмішку.

— Їсти морозиво, — відповідаю. І зиркаю на Емі. — Ти ж хотіла мами посеред тижня?

— Ура! Морозиво з мамою і Мірою — це весело!

Ми сідаємо в автівку, яку я не відпускала, і водій везе нас до кав’ярні неподалік від дому.

Добру годину залишаюся з Емою та Мірою... аж поки в сумці не вібрує телефон.

Джоні?

Відповідаю. Він просить зустрітися в офісі за годину.

Прощаюся з дівчатами й викликаю для себе таксі.
Дорогою в офіс кілька разів телефоную Ерні, але він не в мережі. Дивно...

У офісі незвично тихо. Вранці Елеонора мала сповістити всіх про смерть Біллі, і тепер це має свій наслідок: лише шелест паперів, обережне клацання клавіш — навіть без запаху кави.

— Елеоноро, Джоні в кабінеті?

— Так. Він щойно прийшов.

— Зроби нам кави, будь ласка.

Я йду до вже свого кабінету, коли вона з розгубленим поглядом підводиться з місця.

Проводжаю її поглядом. Вона просто не чекала від мене команди. Це очевидно, ще не всі знають, що Біллі залишив компанію на мене.

В кабінеті з Джоні розмовляємо про справи. Він... тримається, це видно. Очі червоні від сліз але він молодець. Втратити найдорожчу людину це завжди біль.

—Ірен, ти... впевнена? Що зможеш вести спільну справу з TitanWay?

Дивно що він мене про це питає. Але я впевнено киваю.

—Так. Безумовно. — відповідаю щиро.

—А... бути у кріслі батька? — Джоні закушує губу. Так він робить, коли хоче щось сказати. І я допомагаю йому в цьому:

—Твій батько довірив мені компанію. Я не відмовила йому і не відмовлюся від неї зараз. Я намагатимусь... зроблю те, що маю.

—Гаразд. —Він відвертається до вікна. Та я... Бачу по його погляду, що він не певен.

—Джоні. Якщо ти хочеш... — та договорити мені не дає.

—Ірен, будь зі мною. — випалює собі в долоні. Але я чую кожне слово. І прекрасно розумію його натяк.

—Я буду поруч. — Відповідаю твердо і спокійно. Погляду від його обличчя не відводжу, хоч він дивиться у вікно.

Мить тиші перетворюється на хвилину німої напруги. Здається, чути навіть клацання чайника на кухні і шепіт підлеглих за зачиненими дверима вбиральні в кінці коридору...

— Так. Пробач. Я... все зрозумів.

Він йде. Стукіт його підборів по голому кахлю для мене ніби цвяхи у наші відносини.

Чорт...

До кінця дня залишитися в тиші не доводиться: постійні телефонні дзвінки від партнерів зі словами співчуття переривають хіба що запитання підлеглих і їхні раптові заяви на звільнення. Елеонора мовчить, Роні натягнуто всміхається.

Звільняю не всіх, декого вмовляю залишитися, декому обіцяю підвищення. Решту збираю просто в холі офісу за допомогою помічниці і роздаю всім нові вказівки, при всьому оголошую вимушені зміни керівництва і свою посаду заодно.

Здається від оголошення що Джоні залишається власником VerraLine всі полегшено видихнули і повернулися до роботи.

Повертаюся в кабінет і... видихаю і я... Хоча всередині ніяк не відпустить дивна нервова пружина. Здається, ніби сама душа натягнулася як тятива, а полегшення хіба що в мізках і лише на мить...

Телефон задзвонив у сумочці, коли стрілки на годиннику зупинилися близько сімнадцятої.

—Міра.

Беру до вуха. Але чую голос іншої жінки.

—Екстрена медична служба. Ваш номер був першим на екрані розбитого телефону...

А далі... все як в тумані...  Слухаю чужий голос, а мій мозок вичіплює лише поодинокі фрази: Міра, лікарня, черепно-мозгова, дитячий рожевий рюкзак, в руці... лялька... опис якої збігається з лялькою Емі. Все...

Ні.

Цього не може бути.

У цю ж секунду на моніторі мого комп’ютера спалахує нове повідомлення. Пошта. Відкриваю.
І завмираю.