26

ІРИНА 

До автівки — рішучим кроком, а біля неї... щось стискається в тугий вузол просто в грудях.

Зупиняюся. Спираюся обома руками на дах авто і видихаю до дна своєї душі...

Фух...

— Ляльковод бісів.

Озираюся. Де Ерні?

— Ерні? — гукаю в сутінковий простір, але його ніде немає.

Повертаюся у хол будівлі й викликаю таксі.

Емі не зустрічає. Вона вже спить у своєму тепленькому ліжечку. Зазираю до неї в кімнату і бачу обох красунь в обіймах одна одної. На моїх вустах посмішка з'являється сама. Але Міра ворушиться і підіймається.

— Привіт. — шепоче мені подруга, зачиняючи двері в кімнату Емі.

— Привіт. — відповідаю. На душі якась пустка.

Йду спершу мити руки у ванну, а потім — у вітальню, де Міра готує нам волошковий чай. Зітхаю, сідаючи на свій диван. Такий чай колись заварювала мама, його аромат й досі про неї нагадує...

— Ти як? — запитує мене, розклавши на столі чашки. — Знайшли твого крота?

Киваю. Говорити геть не хочеться після настільки імпульсивного, насиченого подіями дня...

— Сьогодні вранці були люди з податкової...

Вперше розповідаю про свій робочий день з його початку й до пізнього вечора. Міра мовчки слухає і хрустить печивом. І куди воно їй лізе?

— ...А ввечері... був Влад. Захотів мирно керувати процесом.

— Ти ж йому не сказала, куди йому піти?

— Ні. Але я натякнула на напрям.

Міра пирхає сміхом із повним ротом, і крихти таки летять на підлогу. Сміємося вже обоє, хоч на душі... коти з жабами погризлися.

Та наш сміх перериває телефонний дзвінок, і я беру слухавку, не дивлячись ні на годину, в яку можна не відповідати, ні на екран ґаджета.

— Так? — мій голос після сміху ще на веселій ноті.

— Ірен... батько. — Голос Джоні здавлений.

Чорт!

— Що батько? — запитую його, а в голові вже все на місці: Біллі більше не з нами.

— Батька більше немає...

О-от... біс! Ні! Я все ще надіялась! Хотіла просто працювати на цього незламного чоловіка, а не стати ним! А виходить...

— Джоні... — Звертаюся до нього. Та розумію, що сказати нічого. — Я співчуваю. Я не хотіла, щоб так сталося. Тримайся.

— Завтра поховання. Ти будеш?

— Так. Буду.

— Післязавтра — конференція. І... розголос пресі.

Так швидко?

— Гаразд... Джоні?.. — чому я не можу витиснути з себе жодної підтримки? — Тримайся. — Це все, що я кажу. 
Далі він роз'єднує нас.

— Все, Міро... Я попала.

Ми ще трохи шепочемося про мене, про неї, про Влада і навіть покійного Біллі, але зрештою сон ніхто не скасовував...

Вранці до офісу не їду. До того ж куди подівся мій особистий водій — поняття не маю. Він як під землю провалився. Збираю Емі, одягаюся сама і прошу Міру бути поруч. Подруга відмовляє мене брати із собою доньку, але... я вже вирішила: вона має бути готовою до дорослого життя — так завжди казала мені мама. А батька в мене ніколи не було...

До кладовища їдемо на таксі, а потім знову замовимо автівку...

ВЛАД

Швидким кроком прямую з її офісу.

Чорт, вона про все знає! Знає ж!?

Сідаю в авто і їду до себе.

У квартирі я, виявляється, не сам. На дивані занадто впевнено, як для тієї, кого я вже викреслив, сидить теперішня колишня...

Дивлюся на неї мовчки. Без емоцій. І навіть не бажаю згадувати її ім’я... бо в цих очах я бачу її — рішучу і владну Ірен. І хочу ту жінку, яка не планує коритися... а не цю, яка готова продати себе за пару зелених купюр.

Виймаю гаманець. Відраховую сумму. Кидаю на стіл.

— Двері там.

Вона щось говорить та мені байдуже. Я вже відвертаюся. Зачиняюся в кабінеті і відкриваю пляшку світлого бурштину. Бо я не знаю, як далі діяти у супротивництві з нею... А вранці мене будить телефон.

Беру ґаджет. Дзвінок від Стаса.

— Слухаю? — чорт, голова таки болить.

— Власник компанії VerraLine більше не власник. Ти в курсі?

— Що значить "не власник"? — я "не доганяю", що він мені говорить.

— Він відійшов у світ янголів.

Шок. У мене. Бо нічого подібного не чув і навіть приблизно не знав. Не бажав нічого знати. Мені було достатньо Ірини в його ролі, а досі мені було взагалі фіолетово, хто в якому світі живе...

— Сьогодні поховання... — він мені нагадує, де я можу продивитися останні новини світу. Але вмикаю я не ноутбук, а мозок.

— Владе. А зараз увага: твоя Ірина — тепер єдина власниця компанії VerraLine. Місце свого боса зайняла вона, а не його син.

Стискаю щелепи. Все, що він каже, можливо, й правда, але я знаю, як працює преса. Хоча й бачив вчора Ірину із келихом у руці та чув її слова... Складається враження ніби вона вже знала, чим усе закінчиться.

Чорт...

А що, як не просто знала?

— Що ти пропонуєш?

— Діяти. — Одне слово Стаса, яке має суттєву вагу.

Ми домовляємося з ним спершу зустрітися в офісі. Ще не знаю всього його задуму під виразом "діяти", але вже хочу відвідати те місце, звідки ще ніхто не повернувся...