25

ІРИНА

Завмираю...

Мій конкурент стоїть позаду мене і дивиться надто уважно. Чи... ніжно?

Не варто обманювати себе, Ірино... він...

Чорт, в моїй голові він той самий Влад! І зовсім не конкурент, яким би мав залишатися наразі!

Залишаюся стояти на місці, ледь повернувши голову до нього. З тим самим келихом, так і не виливши вміст.

— Привіт? — запитує... Чорт, він... вперше запитує!

Хто його тільки пропустив?

Опускаю обличчя...

Я не впевнена, що це гра. Він зараз реальний. Але його наміри для мене настільки видимі... як кисень, що між нами.

— Дозволиш?

Я все ще не відповіла. Та йому не потрібні слова, як і моя згода.

Влад підходить обережно. І занадто близько... щоб відчути його дихання у своєму волоссі...

Вдихаю глибоко. Бо аромат колишнього лоскоче і будить пам'ять...

"Останній день школи. Останній екзамен був вчора, сьогодні — випускний бал.

Але замість того, щоб піти до школи в компанії однокласників, я одягаю звичайну сукню і йду в парк. До Влада.

Він не кликав мене, і ми не зустрічаємося як пара. Я просто знаю, що він там буде. Він щодня годує качок. І поруч з ним я почуваюся набагато впевненіше в собі й іншої компанії не хочу...

В парку дійсно бачу його. На головній алеї. Сидить на спинці лавки боком до мене, у навушниках, із травинкою в роті.

Підходжу тихо. Хоч знаю, що він мене побачив.

— Привіт? — вперше запитую. Сама.

— Хм... — він всміхається. Повертає до мене обличчя. Оцінює поглядом з голови до ніг. Затримує погляд на моїх каблуках... Я вперше одягнула туфлі на шпильці. Ті, в яких мала б йти до однолітків...

— Нічого собі? — перекочує в роті травинку. — Ноги не натерла, поки йшла?

Мої щоки заливає тепло. Розумію, що червонію.

Мотаю головою й опускаю очі собі під ноги...

Влад знову сміється. Тихо. З оцінкою. Я вже знаю цей сміх — він схвальний. Потім звучить пауза... лише шелест листя дерев над нами нагадує мені, де я і перед ким.

Соромлюсь своєї рішучості — вкотре явилася йому на очі.

— Іро, ти закохалася. — Звучить нахабно з його вуст.

— Ні.

— А що тоді?

— Прийшла подякувати за вечір в клубі. — Кажу те, що перше спало на думку. — Якби не ти, я б нізащо туди й ніколи... ні з ким.

Чорт, як соромно!

— Гаразд, повірив. Чого ти хочеш сьогодні?

Провокує на відповідь? Чи просте питання? Як відповісти?..

Думаю довго. Шукаю варіантів, тільки щоб не зізнаватися у своїх почуттях. Але... мій язик не отримав правильну думку:

— Я хочу, щоб ти у мене був першим. — Вимовляю розмірено, чітко. Аж занадто, щоб спростувати.

Чорт. Дихання збивається, долоні потіють, а очі шукають спинку десь, аби тільки не в його очах...

Травинка з його рота у траву летить стрімко... але Влад мовчить. Сканує... ще невідомо скільки часу.

Та врешті набирає повітря.

— Іро, скільки тобі років? Вісімнадцять є?

Веду головою: "ні".

— Мій день народження завтра. — Не брешу. Проте й казати не збиралася. І разом з цим... розумію, усвідомлюю й повністю беру відповідальність за свої слова, наміри.

— Завтра. — Повторює.

— Так. — відповідаю.

— Вісімнадцять.

Чітко киваю. Кусаю губи.

І знову мовчанка, яка травить душу. А потім:

— І ти не боїшся?

— Так. — кажу значно тихіше, бо ж... не боюся? А він вчив не відступати.

— Сміливо.

— Зовсім ні. — Я сперечаюся?

Тілом пройшовся ще більший озноб.

— Я не зустрічаюся з дівчатками. Особливо з неповнолітніми, Іро. — Влад шукає мій погляд, а я вже навіть дихати забула як... — А тим більше... І ти це знаєш, я тобі вже це казав.

Мовчки знову киваю. Сльози під поверхнею від сорому й образи на себе за нетримання язика за зубами. Але, як впертий баран, стою перед ним.

Між нами знову тиша.

— І ти ще тут. — М'яко звертає на це мою увагу.

Киваю. Хоч слова вже сказати не можу, горло лещатами стиснуло.

— Іро, ти розумієш, про що мене просиш?

— Так. — Мій голос ледь чутний.

— Але ж боїшся.

— Ні. — брешу. Від того й спохвачуюся: — Не тебе.

— І... як ти це собі уявляєш?

Не думаю. Заплющую очі, стаю навшпиньки і торкаюся його вуст своїми губами.

Чорт. Він — не відповідає. Але й не відштовхує. Просто продовжує стояти й сканувати мене, поки я зволожую пересохлі від хвилювання вуста..."

Тоді він лише провів мене до дому, так і не відповівши. А наступного дня приїхав сам по мене. На байку. І мама вперше мене відпустила з хлопцем... на всю ніч.

А зараз він поруч. У кабінеті, який ще тиждень тому займав Біллі, тепер — я.

— Іро... — Він невпевнений. Його руки глибоко в кишенях штанів, і мій погляд мимоволі зачіпає те, на що могла б не звертати уваги...

— Ти пам'ятаєш... — перебиваю, зиркаючи скоса. Його погляд у шибці... такий самий глибокий, як і мій щойно був.

Він щойно був у минулому.

— Все. І мав надію, що ти теж. Бо думав, що для тебе те не важливо.

— Я хотіла забути. Але не в силі стерти з пам'яті минуле. Надто вже воно близьке. — Про доньку обираю мовчати.

— Я не хотів, щоб так. — Я розумію, про що він: тендер і нашу війну тепер. — Я був впевнений, що тендер буде мій.

Мовчу. Лише слухаю...

— Пробач. — Вперше. Мені.

І це той самий Влад Пахоменко, котрий ніколи ні в кого не вибачався...

— Це... частина гри? — підводжу на нього погляд, шукаючи відповіді у його очах.

— Це щиро. — ковтає.

Не вірю...

— Наскільки? Що ти хочеш за своє "вибач" зараз?

Чорт, я заводжусь. І приборкати гнів мені не вдається.

— Хочу, щоб наша співпраця пройшла мирно. І під моїм контролем.

— Ти й так контролюєш більше, ніж занадто! Тобі не здається, що всьому є межі? І те, що ти підставляєш людину, TitanWay вилізе боком!.. Я могла б здати тебе, Владе!

Чорт, руки трясуться, мов у гарячці!.. Ховаю їх в кишенях, залишивши келих на підвіконні.

— Тоді чекай відповіді, Ірен. Бо Іри перед собою я зараз не бачу.